Розділ дванадцятий Пізно...

— Дізнаєтесь, — пообіцяв Окуляри.

— Швидше б. Я додому поспішаю.

— До пані Магди Богданович? — швидко спитав Лінецький. — Знана особа.

— То вже вас не стосується, — процідив Клим.

— Пан має рацію, — кивнув той. — Пані вільна сама вирішувати, з ким їй жити, лягати в ліжко тощо. Але краще вам переконати її залишити вас. Скоро такі союзи не матимуть перспектив. Мені взагалі дивно, як ви ще тримаєтесь разом.

— Ви стежили за мною й напали, аби обговорити моє особисте життя?

— Пан сам хотів поговорити вранці. У барі було незручно. Забагато вух.

— Я пропонував піти кудись на окрему розмову.

— Ось ми й розмовляємо. Пустіть його вже, панове.

Кельнер із Бородавкою послухалися, відійшли.

Тепер Кошовий стояв, притиснувши спиною до стіни, а його півколом оточували четверо неприязних, вороже налаштованих чоловіків.

— Пана переймали обставини загибелі капітана Яблонського, — не спитав, а ствердив Лінецький.

— Вони й далі не дають мені спокою.

— Пан може пояснити мету?

— При всіх?

— Ми заважаємо пану? — здивувався Окуляри.

— Мені здавалося, розмова стосується лише пана Лінецького.

— У мене нема секретів від колег, — відчеканив той. — Сьогодні ви, пане Кошовий, недвозначно натякнули, що я можу бути якимось чином причетний до вбивства. Чим пан уже бере свої слова назад?

Сіпнулося віко.

— Можу навіть повторити, — промовив Клим. — Ви дуже докладно розповіли в поліції про вміст кишень жертви. Натомість коли знайшли тіло, ані гаманця, ані іменного нагана при Яблонському не знайшли. Я знаю, хто їх украв, та крадій — не вбивця, це доведено. Але ви мали уявлення, що ваш колега мав при собі, вирушаючи на прогулянку в Стрийський парк. Чи то була не прогулянка?