Розділ дванадцятий Пізно...

Зараз — додому, там видно буде. Не зайве тут і з Магдою порадитись.

Відколи почали стежити, Клим не зафіксував.

Помітив «хвоста» випадково. Якби о цій порі було жвавіше, міг і не зачепити поглядом сіру тінь, що рухалася назирці, тримаючись на протилежному боці вулиці. Це щось нове, тож рука ковзнула в кишеню, стисла руків’я, великий палець звів курок. Не знаючи поки намірів невідомого, Кошовий вирішив робити вигляд, що нічого не сталося. Тим часом дістався перехрестя, на мить зупинився, звернув у бік, протилежним тому, куди збирався йти. Хто б його не пантрував, вести небажаного супутника до свого будинку Клим не збирався.

Вечір ліниво плюнув дрібним дощиком — так, ніби місто застудилося й чхнуло, не прикрившись долонею. Швидко опанувавши себе й перевівши подих, Кошовий дійшов висновку: якщо «ноги» приставили до нього, той, хто наказав, знає, де він мешкає. Наступний здогад не забарився: поява шпига пов’язана з його розслідуванням. Ще вчора нічого не помічав, хоча, враховуючи стосунки з кримінальниками, ті могли про всяк випадок взяти колишнього союзника під контроль.

Прискорив крок, вдаючи поспішайка.

Сіра тінь прискорилася так само.

Клим все ще не відкидав можливості, що причепилися до нього за наказом Тими. Та домовився сам із собою: аби його пасли злодії, робили б це краще. В їхньому середовищі вистачало майстрів таких справ, і з пам’яті зринув Гиря Краківський — той міг розчинятися в повітрі навіть серед білого для. Коли так, грішити треба на поляків.

Або — на своїх. Кошовий не мав сумнівів, що підхорунжий Снігур міг віддати відповідний наказ. Знайшовши потрібні слова для обґрунтування.

Поки міркував так, шпиг раптом перестав удавати самотнього перехожого й ступив із хідника на брук, перетинаючи його й заходячи Климові за спину. Примітивний маневр остаточно прояснив те, що відбувалося. Кошовий не помічав «хвоста» не тому, що той маскувався — а через те, що не дивився врізнобіч. Чоловік не ховався ані вже, ані раніше. Напевне чекав поруч із конторою, просто Клим не звертав на нього увагу, адже про можливість стеження чомусь не подумав.

Коли так — усе ставало на місця.

Його обкладали.

Мовби на підтвердження думок з-під склепіння найближчого прохідного двору виринула така сама тінь, уже сунучи навперейми. Не криються вони — він теж не буде. Рвучко сяйнувши крізь першу-ліпшу прочинену браму, Клим, який за десять років вивчив місцевість не гірше справжнього львів’янина, перетнув вузький двір, замкнений між старими мурами, побіг за протягом, вигулькнув на протилежній вулиці, чуючи за собою важкі кроки гонитви.

Але знали — ще двоє зустріли при виході, кинулися з двох боків.

Пірнувши під занесену для удару руку того, хто атакував зліва, Клим великими стрибками погнав через вулицю під прикриття наступного дворику. Там можна було закрутити, й він, зникши в темряві, швидко зорієнтувався, принишкнув у вузенькій ніші, яка вела в глибину та закінчувалася тупиком.

Завмер, затамувавши подих.

Погоня прогупала повз нього, шпиги обмінялися короткими репліками. Слів Кошовий не розібрав, зате вловив польську мову. Вже не мав сумнівів, хто причепився. Ясна також причина — його вранішній візит до «Сан-Сусі». Перечекавши, вислизнув зі сховку, обережно посунув назад, прикидаючи подумки, як краще запетляти, заплутати далі.

Сіра постать заступила шлях.

— Стій, курво!

Ще говорив, коли Клим, пригнувшись, викинув уперед кулак, цілячи в середину лиця. Не влучив, противнику вдалося спритно ухилитися. Та на цьому зграбність вичерпалася — Кошовий переніс вагу тіла на іншу ногу, розвернувся, в русі вдарив, тепер уже — збоку, зачепивши вухо. Сірий скрикнув, накрив рукою забите місце, і Клим, неспортивно штовхнувши обома, збив шпига з ніг. Допомігши падати ногою, оминув тіло, ступив до виходу з двору на вулицю.

Збоку мов вихор налетів.