Розділ десятий Колеги, партнери, добрі приятелі

— Нібито є двоє стрільців. Про них щось знає поліція. Лінецький свідчив про Яблонського. Вони — теж. До пуття він, зрозуміло, нічого не пояснив. Але поліція напевне мала інший привід допитати якихось стрільців. І в тій історії замішаний Яблонський.

— Звідки пан Лінецький це знає?

— Не має значення. Мені цікавіше, чому про таку пригоду мені нічого не сказали наші. Бо Арсенич мав би знати. А Снігур — тим більше. І якщо він знає, але навмисне приховав, — картина виглядає непривабливо. Й не нашу користь.

До поліційної дирекції Кошовий пішов сам.

Шацького після тривалих перемовин відпровадив до Кракідалів, тим більше, що Естер уже мала б прийти із цвинтаря. Клим знайшов слова, аби переконати Йозефа: той мав би бути зараз удома, з родиною. Попрощавшись із ним, навіть обійнявши на прощання, Кошовий повернувся на Шевську, де був телефон. Звідти зв’язався з Віхурою, витримав щедру порцію бурчання, потому запитав, як прізвище пана Томаша, й після паузи почув — Новак.

Прийшовши в дирекцію, Клим дізнався: Томашів Новак у кримінальній поліції служить шестеро. Коли спробував дізнатися вік, спіймав облизня, його попросили з приміщення, але потім якийсь безіменний молодий поліцай у цивільному пошепки, неофіційно назвав адресу бару, де проводить свій час слідчий Новак. І ще менш, ніж за годину, Кошовий пригощав пана Томаша пивом.

Ще до полудня слідчий вливав у себе третю гальбу. Це яскраво відбивало загальний стан та настрій австрійської поліції. Єдиний позитив, який Кошовий побачив у цьому, — пан Новак розговориться, бо не має, чого втрачати. Так і вийшло: випивши половину кухля й зажувавши шматком смаженої ковбаски, він витер масні губи, промовив глухо:

— Ви мене зневажаєте.

— З чого ви взяли?

— Все написано на вашому обличчі. Пане Кошовий, ви юрист. Знаєте, що фаховий слідчий повинен уміти читати по очах.

— І там написано — я вас зневажаю?

— Вам гидко оце все, — пан Томаш обвів рукою прокопчений димом дешевого тютюну бар. — Ви ж не до такого звикли. Я так само, до речі.

— Зовсім не засуджую вас, — зітхнув Клим. — Усе розумію.

— Розуміє він... — слідчий гикнув, прикрився долонею, буркнув вибачення, повів далі: — Все котиться в Тартар[31].

Клим ледь не похлинувся пивом.

— Куди?

— Чого дивуєтесь? — зиркнув пан Томаш підозріло, тут же відмахнувся, мов від осоружної мухи. — Та всі ви так.

— Ми — це хто?

— Думаєте, коли поліцейський, то дурило.

— Я так не думаю.