Розділ десятий Колеги, партнери, добрі приятелі

— Ви затрималися надто довго. Вирішив перевірити.

— Навпаки, я міг би бути в кафе ще довше. Аби розмова пішла.

— Я змерз.

— Вам не вперше мерзнути на вулиці.

— Гаразд, — зітхнув Йозеф. — Там є бар. Сам би ніколи не наважився переступити поріг. Ви все одно всередині. Я — з вами.

— Тобто вам припекло випити?

— Каюся, пане Кошовий. Маю за собою такий гріх. Ви маєте розуміти — після загибелі Шмуля...

— Пусте, — відмахнувся Клим. — Не захоплюйтесь, на вас тепер пані Естер і діти.

— Двоє з них не такі вже діти! — це прозвучало несподівано різко. — Особливо Рива!

— Що таке з вами?

— Нічого особливого. Перепрошую, — Шацький збавив тон. — Важко тримати себе в руках. Мене вдома ніхто не слухає. Прошу Естер не ходити щодня на цвинтар, — жодної реакції, у відповідь просто мовчить. Рива її супроводжує, вони ніби змовилися. В обох все валиться з рук. Дійшло до того, що до нас почала ходити дружина Лапідуса, підгодовувати Іду з Даніелем. Коли було, щоб ми жебрали, особливо — в Лапідусів?

— Ви ж нічим не можете допомогти. Замість того, аби крутитися біля мене, нехай ваша присутність поруч цими днями доречна, ви б могли бути з родиною. Й самі дбати про неї.

— Але я не годен! Я не можу там бути! Я вмер для них, пане Кошовий!

— Та не мололи б дурниць.

— То не дурниця! Так, як раніше, вже не буде!

— Не лише для вас.

— А пощо мені хтось інший! Ціле місто, ціла країна, цілий світ! Пане Кошовий, руйнується порядок, до якого я звикав двадцять два роки! Рівно стільки, скільки прожив на світі мій Шмуль, мій первісток, моя надія! Я не знаю, як жити далі!

Кошовий поклав руку йому на плече, легенько стис.

— Пані Естер відчуває й переживає те ж саме. Як і діти. Вони не готувалися до наглої смерті Шмуля. До такого ніхто ніколи не готовий. У дружини — така скорбота, у вас вона проявляється інакше. Ви з нею, Шацький, у різний спосіб не находите собі місця.

— Дякую, — Йозеф поволі заспокоювався і, здавалося, зменшувався на очах, хоча перед тим наче виростав, виглядаючи вищим від себе нинішнього на голову. — Ви пояснили мій стан. Та від цього не стає легше. Вибачте, я не мав права показувати слабкість. Зараз вам не до того.