Розділ десятий Колеги, партнери, добрі приятелі

— Хто, як не я, вислухає вас. Усе гаразд, — Клим забрав руку. — Даруйте тепер ви, мені справді треба спробувати довести до кінця справу, за яку взявся.

— Думаєте, вам вдасться? Все ж намацали слід?

— Не знаю, — він зітхнув. — Швидше, ще більше заплутався.

— Прошу?

Кошовий зосередився, повернувся до свого.

— Лінецький розгнівався, коли я при всіх натякнув та його можливу причетність до вбивства. Точніше, натяк зрозумів лише він. Навряд чи хтось ще вловив, інші просто напали на мене з солідарності. Поява чужих, особливо — таких, як я, не вітається тим товариством, навіть якби я стояв мовчки. Але я й хотів чогось подібного. Не думав, що поляк піде на відверту розмову зі мною.

— Значить, він винен, — відрізав Шацький. — Я за десять років звик довіряти вашим висновкам.

— І маєте знати: я часто помилявся.

— Не тепер.

— Чому ви впевнені? Ви ж навіть не знаєте, про що мова!

— По дорозі сюди ви мені розказали. Той Яблонський витратив на щось грубі гроші, за які відповідав Лінецький. Ганьба. Пани офіцери за таке вбивають.

— Чому ж, коли так, Лінецький не спорожнив гаманець своєї жертви?

— Пане Кошовий, повірте: часом повертається так, що гроші перестають важити. Зведення рахунків, помста...

— Все мудро кажете, я готовий погодитися. Проте, — Клим втримав паузу, старанно обдумуючи наступну фразу, призначену не так Йозефу, як собі, — саме фінанси їх посварили. Якщо нестачу треба покрити, зведення рахунків цього не виключає. Припустімо, ображена честь та гонор вимагають кривавої помсти. І Рафал Лінецький її втілив. Але ж, Шацький, втрачені гроші — теж справа честі. І повернути їх треба. Чому він залишив їх у гаманці свого кривдника — загадка.

— Розв’яжемо її — знайдемо вбивцю.

— Логічно. Просто я подумав: Лінецький міг мати можливість не перейматися грішми. Залагодив свою проблему в спосіб, невідомий нам, і лишилося тільки помститися за поругану честь. Вирішення фінансових питань є для нього своєрідним алібі.

— Хтозна, — знизав плечима Шацький. — За вами все одно останнє слово.

— І то так, — погодився Клим. — Але хочу того чи ні, мушу перевірити сказане ним.

— Що ж він вам сказав?

Кошовий вказівним пальцем зсунув капелюха на потилицю.