Розділ «7»

— Ви про що?

— Пане канцлере! Якщо вже мене поставили над військом, то прошу виконувати мої накази. Вам слід переправитися на той берег Дніпра і викопати там шанці. Причому так, щоби можна було спокійно відбиватися і з боку фортеці, і з боку Москви, якщо, звичайно, Скопін надумає повернутися у Смоленськ.

— Тобто ви вважаєте, що у Вайнера немає жодних шансів? — запитав Лев Сапіга.

— А ви іншої думки? Ми маємо бути готові до тривалої осади, а те, що її не уникнути — його величність зрозуміє вже завтра.

Лев Сапіга подивився на освітлену призахідним сонцем фортецю.

— Моїй піхоті буде важко копати землю і спостерігати за тим, як інші штурмують фортецю, — зізнався він.

— Воєвода Пуцький хоче взяти собі всю славу взяття Смоленська, — відповів Жолкевський. — Я взагалі здивувався, що він згодився Новодворському допомагати.

Звістка про те, що німці штурмуватимуть фортецю, а інші на це лише споглядатимуть, миттєво рознеслася табором і спричинила жваві розмови. Одні (старші) лише скрушно хитали головами і про себе раділи, що принаймні завтра смерть від них відвернеться; молодь же рвалася у бій.

Подібні настрої панували у загоні Микити Сідельника. Після пертурбацій, що звичайно трапляються з військами по прибуттю до місця призначення, Тарас Сопоха разом із загоном потрапив під командування ротмістра Роговського, зовсім молодого командира, для якого прихід під Смоленськ був першим подібним походом. Ротмістр і приніс у свою сотню цю новину. Сам Роговський дуже хотів завтра бути на місці Новодворського, але король дозволив приєднатися до німців лише кавалерові.

— Нічого, — заспокоїв Сідельник. — На нас також вистачить фортець. Кажуть, Москва — більше місто. Ще встигнемо навоюватися.

— Так Москва сама здасться! — висловив сумнів Тарас. — Так каже пан гетьман!

— Тоді повернемось додому не воювавши і з великою торбою золотих.

Але перед тим, як наповнити торбу хоч чимось, треба було пережити завтрашній день. Відсторонений від штурму гетьман демонстративно навіть не цікавився підготовкою півтори тисячі німців до майбутнього бою. Він лише здалеку споглядав, як Людвік Вайнер шикує своє військо навпроти Копитських воріт, а кавалер Новодворський зі своїми ста тридцятьма кінними рейтарами розташовується перед Авраамівськими ворітьми. Жолкевський бачив, що Пуцький воєвода вибрав собі кращу позицію штурму. Він відзначив навіть, що Новодворському дісталася гірша позиція: до башти, котру йому належало взяти, вів вузький яр, що прострілювався фортечними гарматами.

Всі бачили, що оддалік фортеці (щоб не долітали ядра) серед придворних розташувався король Сигізмунд III. Звідтам його величність хотів бачити, як його військо здобуде фортецю, яку сто років тому втратив Сигізмунд II. Виявилося, чекали саме появи короля. Всі почули звуки королівських трубачів, і війська, вибрані для штурму, зрушили з місця.

За дійством спостерігали всі, хто не був задіяний на будівництві шанців. Не спускали очей і з фортечних мурів. Спочатку виглядало, що спостереженням оточені і обмежаться, настільки спокійно ті себе поводили, але як тільки німці перейшли невидиму межу, дружно вдарили чотири гармати. Польоту ядер видно не було, але невдовзі серед німецької піхоти пролунав вибух. Інші три до цілі не долетіли, але всі розуміли, що це тільки початок.

Гармат у фортеці було мало, і всіх їх смоленці поставили перед наступаючою німецькою піхотою. Дуже скоро гармати пристрілялися, і майже кожен постріл потрапляв у ціль. Навіть найбільшим оптимістам стало зрозуміло, що ефекту, на який сподівався Людвік Вайнер, досягнути не вдалося. Його військо спочатку зупинилося, а потім повільно відступило на відстань, недосяжну для фортечних гармат. Побачивши це, воєвода наказав підкотити ближче власну артилерію і почати обстріл мурів. На розчарування Вайнера (а з ним і короля) ядра не долітали до стін, і лише одне вщент розбило край однієї вежі, поховавши під уламками всіх, хто там був. Оскільки у фортеці залишалося ще тридцять вісім веж, успіхом це назвати було важко.

Тим часом Новодворський зумів підійти до Авраамівської вежі і закласти дві петарди. Коли їх підірвали, кавалер наказав трубити загальний наступ. Тут виявилося, що королівські трубачі, які мали це зробити, побоялися йти разом з рейтарами. Частина стіни, що обвалилася, могла стати чудовою підмогою для наступу вгору, але наступу не було. Піхота, що стояла позаду, чекаючи на сигнал наступу, його так і не дочекалася, гадаючи, що справа провалилася, і відступила. Підривники, залишившись один на один з ворогом, що переважав їх і чисельністю, і озброєнням, також покинули поле бою. Коли ж оборонці перекинули на Авраамівські ворота дві гармати, стало зрозуміло, що сміливий задум не вдався.

Станіславу Жолкевському підсумок штурму став зрозумілий заздалегідь, ще коли німецькі ряди тільки почали падати від розривів ядер. Він навіть не дочекався завершення штурму і відбув у свій монастир. Відпочивати не став. Схилився над мапою, роздумуючи про майбутні дії.

Так за мапою його і застав посланець короля.

— Ваша милосте! — озвався ротмістр Дунковський. — Їх королівська величність просить вас прибути до нього.