Розділ «6»

— Та хоча б тому, що вже не зможеш заставити працювати на тебе, коли тобі заманеться. І саме для цього я й прийшов до тебе. Зараз я не маю часу довго говорити, але запам’ятай: його величність король звільнив і мене, і мою матір від обов’язкової роботи у місті. Заміну мені шукай де хочеш, але неньку не чіпай! Якщо я повернуся і дізнаюся, що ти заставляв її працювати хоч якийсь день — начувайся! Вважай, що я тебе попередив.

Тарас Сопоха, круто розвернувся і заспішив до річки, до містка через Стрвиню, щоб устигнути побачитися з Амвросієм. Він не почув, як управитель тихо, крізь зуби мовив:

— Ти спочатку повернися, а потім і поговоримо...

А Тарас невдовзі вже відкривав старі скрипливі двері келії брата Амвросія. Той сидів, як і завше, за дерев’яним столом. Перед ним лежала відкрита книга — мінея, як зрозумів юнак. При появі відвідувача Амвросій відірвався від читання і повернув голову до гостя.

Тарас привітався.

— Прийшов усе-таки! — розчулився монах.

— Не міг не прийти, — хлопець сів навпроти.

Амвросій довго дивився на Тараса, неначе бачив його вперше.

— Чого це ви так дивитесь?

— Дивуюся, яким ти став.

— Яким?

— За ці дні ти дуже подорослішав...

— На війну іду, — повідомив Тарас.

— Коли?

— Завтра вирушаємо. Спочатку буде відправа. Поляки окремо, ми — окремо, а потім усі разом вирушаємо.

— Завтра — день первоверховних апостолів, — нагадав монах. — Гетьман спеціально вибрав цей день?

— Не знаю. Гадаю, від нього тут мало що залежало. Що накаже король — те й мусить гетьман виконувати.

— Мало ти знаєш Станіслава Жолкевського, — задумливо відказав Амвросій. — Він рідко слово у слово виконує накази короля. Якби так було три роки тому, той-таки Зиґмунд не сидів би зараз на троні і не посилав би православних воювати з православними.

— Хіба я такий один? — знизав плечима Тарас. — Бог дасть, усе буде добре. Я говорив про вас матері. Вона буде приходити до вас.

— Не треба... Нехай про себе думає. Тебе ж не буде поруч, а Мошко залишиться.