Розділ «6»

— І не лише твого! — додав Микита. — Багато жінок стали вдовами, а діти сиротами. Так от. Це була друга навала за моє життя. Першого разу я разом із батьком і сестрами заховався у лісі. Чи то татари вже награбувалися вдосталь, чи кудись поспішали, але вони не звернули уваги на низький сосняк за рікою. Тоді ми врятувалися. Тепер же я вирішив не ховатися. Я відправив жінку з малим сином у поблизький ліс, де сам урятувався колись, а сам приготував свою зброю. Місце для засідки вибрав заздалегідь: за селом починалася заводь, а посередині на острівці стояла дерев’яна церква. Знаючи жадібність бусурманів до церковного добра, я зрозумів, що кращого місця для засідки годі й шукати. Ми добиралися до церкви на човнах, для цього побудували маленький причал. Вода поросла очеретом, дно було мулисте, ступиш — вважай, пропав. А треба сказати, що острівець помітити було важко. Навколо води росли могутні дуби. Вони і закривали церкву. На одного такого дуба я виліз. Зручно вмостився і став чекати. Бусурмани появилися надвечір. Спочатку на пагорбі з’явився вершник. Він приструнив коня, підвівся на стременах і роздивився навкруги. Тут і побачив поміж дерев церкву. Що робити далі, татарин не знав. Перед ним же перешкода — вода. Під’їхав ближче, щоб роздивитися уважніше. Тут і побачив човни на тому березі.

— Човни? — перепитав Стефан, мірошник з передмістя Жовкви.

— Так, човни. Ховаючись від набігів, люди переправилися на той бік і заховалися в церкві. А човни заховати забули. Їх і зауважив вершник. Він зрозумів, що самому не впоратись, тому витягнув з торби якийсь ріг і затрубив. Кликав інших. Я зрозумів, що зволікати не можна, хоч до нього було далеченько. Натягнув тятиву і стрелив. Ех вона свиснула! І уявіть — потрапила просто у ліве око татаринові. Той навіть не встиг крикнути, лише схилився на коня, а той від несподіванки сіпнувся і поскакав на схід. На пагорбі він зустрів інших татар. А ті не стали ризикувати і повернули назад. Ось так воно й було... їй-бо, нічого не вигадую...

— У нас у селі розказували про якогось Мороза, який побив татар, — озвався Максим Шкода.

— То це я і є.

— Невже? Ти ж Сідельник!

— Правильно, Сідельник, бо ми осіли на цій землі, а взагалі-то я Мороз. Микита Мороз.

— Дуже цікаво... І як нам тепер до тебе звертатися?

— А як хочете!

Вирішили називати таки Сідельником. Після відправилися спати.

Як і передбачав Тарнавський, наступного дня повернувся від короля польний гетьман Жолкевський. На здивування війська, він не став перевіряти стан його готовності до війни, натомість було вирішено відправлятися у похід дев’ятого липня.

З того дня підготовка новобранців стала такою інтенсивною, що зовсім не залишалося вільного часу на щось інше. Коли ж, здавалося, напруга досягла такого рівня, що далі можна було сподіватися бунту, несподівано все заспокоїлося: вівторок, сьомого липня, став останнім днем муштри, а наступного дня зранку усіх місцевих відпустили додому попрощатися.

Травневі дощі, що рясно напоїли землю, поступилися жаркому сонцю. Перебування надворі було схоже на лазню, а потім, ближче до середини літа, почалася спекота. Тарас Сопоха мучився у своєму синьому з червоною підкладкою жупані і чорній шапці. Червоні рейтузи щільно прилягали до ніг, від чого тіло сильно пітніло. Єдине, що влаштовувало Тараса, були чорні черевики — до того юнак улітку ходив босоніж.

Тарас поспішав додому. Від табору, де він прожив півтора місяця, до його села було не більше трьох верст, але додому жодного разу вибратися не вдавалося. Матінка двічі приходила під табір, приносила щось поїсти. Командири завичай дивилися крізь пальці на таке, адже якоїсь шкоди від подібних відвідин вони не бачили.

Тарас не мав з собою аркебузи. По-перше, вона була важка і незручна, а, по-друге, сьогодні абсолютно зайва. За всією полишеною зброєю пильнували гайдуки, що залишилися у таборі (декому до домівок було дуже далеко).

Сопоха підібрав довгі поли жупана, заправив їх за пояс і швидким кроком попрямував додому. Треба встигнути і вдома побути, і якусь нагальну роботу впорати, та ще й надвечір у табір встигнути повернутись.

Ось і його хата — старенька похилена халупа. Упізнавши господаря, з буди вибіг пес і кинув на нього. Почувши шум у дворі, у низьких дверях з’явилася ненька.

— Тарасе! — сплеснула вона в долоні і підбігла до сина.

Юнак пригорнув матір до себе. Лише тепер він відчув, як він за нею скучив і як важко лишати її отак саму...

Я й не сподівалася, синку, що тебе відпустять... — втерла сльозу мати.