Розділ «6»

— Мамо, нас відпустили до вечора. Ми вирушаємо на війну.

Від почутого у матері підкосилися ноги. Тарас обережно всадовив її на призьбі.

— Коли, синку?

— Завтра... Після відправи в церкві вирушаємо.

Мати схлипнула.

— Ну чого ви, мамо? — заспокоював Тарас. — Зі мною нічого не трапиться. Я ж там не один. Знаєте, який у нас десятник! Нікому в обиду не дасть. А пан гетьман обіцяв платити по двадцять злотих. Повернуся — спроможемось на нову хату. Може, знайду якусь дівчину. Буде вам поміч.

— А...

— А за Мошка не переживайте! Він вас не посміє зачипити. Я сказав панові гетьманові. Я йому сьогодні ще нагадаю.

— Може, не треба? Мошко — злостивий чоловік.

— Мамо, він нічого ні мені, ні вам не зробить. Нас із вами захищає слово короля.

— Дай-то Боже, щоб так було... — зітхнула мама.

— Так і буде! А ви чекайте мене, я неодмінно повернусь. І ще одне... — Тарас зібрався з думками. — Мамо, я хочу вас дещо попросити.

— Що, синку?

— Брат Амвросій... Він же там один. Час від часу навідуйте його. Скільки йому ще залишилося...

— Добре, буду наглядати, дитино...

Увесь день Тарас порався у господі — роботи було чимало, і коли сонце вже хилилося за гору Гарай, хлопцеві вже треба було повертатися до табору. Але він усе ж хотів із деким зустрітися. Без цього він не міг почуватися спокійним. Тарас не став прощатися з матір’ю сьогодні, адже вона збиралася прийти завтра до Жовкви на відправу.

Хлопець заспішив до управителя Мошка. Той зустрів його у воротах власного помістя. Був такий же похмурий і пихатий як завжди, але Тарас помітив у його погляді якусь невпевненість.

— Що привело гетьманського жовніра до мене? — незвичним для себе тоном запитав Мошко.

— Припини, Мошку! — відказав Тарас. — До чого твої слова, мене не обдуриш. Ти ж мене ненавидиш, і я це знаю.

— Чом це я маю ненавидіти жовніра мого господаря?