Розділ «16»

Батько залишився вдоволений такою відповіддю сина, але одразу ж забув про цю розмову. Він знову повністю переключився на поле поки що незавершеної битви. Гетьман бачив, що війська переміщуються злагоджено, без метушні, розуміючи, що саме виконання наказів воєвод та ротмістрів врятує їх. Жолкевський не бажав ще однієї битви. Військо страшенно стомилося.

Борковському та молодшому Жолкевському знадобилася добра година, щоб виконати наказ гетьмана. Перетворники повернулися вже тоді, коли сонце перевалило за обід. Зі щасливого виразу Лукаша Жолкевського гетьман зрозумів, що новини будуть добрими.

— Розповідайте!

— Ми зустрілися з графом Якубом Делагарді і Горном, — говорив Петро Борковський. — Спочатку граф не захотів нічого чути про відступ, переконуючи нас і себе у тому, що його люди готові битися далі. Правда, Горн не поділяв такого ентузіазму. Ми бачили, що і німці, й англійці не в захваті від перспективи знову воювати проти війська вашої милості. Тоді ми вирішили не дражнити графа згадкою про його порушення присяги вашій милості. Натомість ми запропонували покинути табір, давши слово шляхтича, що ніхто чіпати їх не буде.

— Ваші дії я визнаю мудрими і зваженими, — похвалив Жолкевський. — Як відреагував на цю пропозицію Делагарді?

— Зрештою він пристав на неї, — сказав Лукаш. — Правда, з однією умовою...

— Що за умова? — спохмурнів гетьман.

(Йому дуже не сподобалося, що переможений висуває будь-які умови.)

— Понтус погодився на пропозицію з тією умовою, щоб кожному, хто побажає, вільно було повернутися додому. І граф висунув особисту умову для себе. Він не бажає зустрічатися з вами, дядьку.

— Не надто й і мені цього хочеться, — відказав Жолкевський. — Нехай ідуть куди хочуть.

— Частина — в основному, німці, — хочуть пристати під хоругви його королівської величності, — повідомив Петро Борковський.

Жолкевський повернувся до сина.

— Яне, бігом до нашого зятя! Передай, щоб був готовий прийняти німців, — сказав він, і кивнув перетворникам: — Можете відпочити. Ви чудово впоралися...

Відступ шведських найманців виявився повною несподіванкою для краще укріплених стрільців. Спочатку вони навіть не повірили своїм очам, споглядаючи, як шведи організовано, під барабанний бій, з розгорнутими прапорами покидають поле бою. Коли ж частина найманців пристала до війська польного гетьмана, стрільці не витримали. Вони відкрили рогатки, що з’єднували вози і гаті, і як могли, швидко заспішили до Клушина. Після пережитого бою гусари навіть не посміли повірити у такий успіх, тому втратили час для погоні. Коли Жолкевський все ж дав згоду на переслідування, стрільці втекли вже далеко. Але московити в основній своїй масі були пішими, а поляки — лише на конях, тому до ставки князя Шуйського прибули одночасно, чим укотре викликали метушню серед стрільців. Тут поляки побачили таке, що заставило їх зупинитися. Уздовж головної дороги Клушина на землі валялися соболині шкури та коштовності. Це було настільки нереальним, що гусари припинили переслідувати стрільців, котрі самі забули про втечу, спішилися і разом з московитами взялися підбирати спеціально розкиданий скарб.

Так братові царя, князю Дмитрові Шуйському, вдалося уникнути полону. Його шлях лежав до Москви. Дорога пролягла через болота, що простягалися повсюди. Там він розгубив усе, що не захотів залишати полякам. Все закінчувалося тим, що до Можайська Дмитро Шуйський прибув на убогій селянській шкапі, а весь його скарб був на ньому.

Станіслав Жолкевський всього цього поки що не знав. Він розпорядився поховати вбитих (серед яких своїх нарахували чотири сотні і близько п’яти тисяч московитів та найманців), надати допомогу пораненим і порахувати трофеї.

Сонце ще не зайшло, а польське військо заспішило назад до Царевого Займища. Зворотна дорога завжди видається коротшою, навіть якщо сюди армія Жолкевського йшла майже порожняком, якщо не рахувати одного воза і два фургони для фальконетів, а назад довелося везти весь княжий обоз, скарбницю, артилерію, знамена, включаючи шаблю і булаву Шуйського. Збуджене отриманою перемогою, військо зовсім не нагадувало тих, котрі йшли тією ж дорогою минулої ночі. До того ж майже всі поляки везли з собою трофеї...

Як би там не було, до Царевого Займища Жолкевський повернувся ще затемна. Залишені для забезпечення видимості присутності всього війська сімсот козаків та гайдуків розвели так багато вогнищ, що гетьман подумав було, чи не прогадав він із кількістю ар’єргарду? У голові навіть промелькнула думка, що, може, прибула підмога від короля. Дійсність виявилася прозаїчнішою. Ротмістр Бобовський та полковник Хвалибог зуміли настільки приспати пильність Валуєва, що той нічого не запідозрив...

— Добре, — тільки й сказав Станіслав Жолкевський і наказав війську відпочивати.

Стомлені двома нічними переходами і цілоденною битвою, жовніри повалилися на землю там, де їх застала команда. Дехто навіть не встиг розпрягти свого коня.