Розділ «16»

— Ваша милість нехай накаже вивчати турецьку. Не знаю, як складеться з Московією, а проти Стамбула воювати таки прийдеться, — сказав він.

— Чув? — звернувся Станіслав до сина. — Відіслати б тебе разом із Хмельницьким до єзуїтів — так ти осоромиш мене перед вчителями. Ні, краще будь поруч. Може, чогось і навчишся.

— Ви скромничаєте, ваша милість! — мовив зять. — Мало кому вдавалося розбити військо, що переважало вчетверо силою і вдев’ятеро гарматами.

— Ще не перемогли, — охолодив його запал гетьман. — Але це може зробити ще один Жолкевський.

Лукаш Жолкевський[42] та Петро Борковський прискакали до польного гетьмана одночасно. Лукаш був сином покійного брата Станіслава Миколая. Шістнадцятирічний юнак марив військовими звитягами дядька і напросився до нього в останній момент. Не бажаючи наражати не віком начитаного племінника на небезпеку, Жолкевський намагався оберігати його від намагань будь-що прославитися на полі бою. Теперішня місія була чи не першим серйозним випробовуванням для Лукаша. Тим не менше гетьман звернувся не до нього, а до Борковського — старшого і досвідченішого.

— Пане полковнику! Вам належить відправитися до табору графа Якоба Делагарді і переконати його у безглуздості чинити опір. Нагадайте графові дану мені обіцянку ніколи не воювати з королем Польським. Якщо граф згодиться здатися, то я пробачу йому його ж таки відступи від присяги. Інакше я змушений буду наступати.

— Так, пане! — відказав Петро Борковський.

— Лукаше, ти поїдеш також. Обидва ви зможете порозумітися з усім військом, яким командує граф Делагарді.

— Так, дядьку!

— Тоді з Богом!

Обидва віддали честь і повернули своїх коней у напрямку шведського табору. Провівши їх поглядом, Станіслав Жолкевський звернувся до Даниловича.

— Іване, розпорядися, щоб всіх поранених зібрали в одному місці. Не хочу, щоб щось нас затримало дорогою назад.

— А вбиті? Серед них і наші, і шведи, і московити.

— Поховаємо всіх разом, — відповів гетьман. — Гадаю, там розберуться!

Залишившись самі, батько запитав Яна:

— Ти сьогодні хоч їв щось?

Син здивувався такій турботі батька, але кивнув головою і у свою чергу поцікавився:

— А ви?

— Мені не до їжі зараз. А ти б підкріпився.

— Почекаю вас.