Розділ «14»

— Я мушу знати наміри князя Шуйського! — говорив він.

Густав Неведоровський, хоч був і небагатослівним і, відповідно, й малоцікавим співбесідником для шляхетних панянок на світських раутах, виконавцем виявився ідеальним. Його люди декілька разів відправлялися вперед, за рухом колони, і хутко поверталися з відомостями про розташування московитів. Ці відомості зовсім не подобалися гетьману: ворог розташувався на полі перед лісом і чекав на нього...

— Здобудьте мені «язика»! — повторював Жолкевський, при цьому чудово розуміючи, що виконати подібне завдання буде важко.

Яким же було його здивування, коли десь близько четвертої години ранку, коли небо на сході вже прояснилося, а тут, у просіці ще панувала темрява, перед ним знову постав ротмістр Неведоровський й урочисто вказав на чотирьох полонених. З одягу гетьман зрозумів, що це не московити.

— Ваша милість! Це полонені німці! — пояснив Неведоровський. — Здалися добровільно.

— Це правда? — здивувався Жолкевський.

— Саме так! — підтвердив один полонений. — Дозвольте, гер гетьман: барон Ральф фон Штауфен. Разом зі своїми людьми направлявся до вас.

— Навіщо?

— Хотів віддатися на вашу милість. Але цей хоробрий пан перехопив нас, вирішивши, що ми — лазутчики ріксмаркса[35].

— Навіщо ви залишили Понтуса?

— Ваша милосте... Ми, звичайно, не проти виконувати всі накази графа Делагарді, але воювати проти його королівської величності ми не наймалися.

— І багато таких, як ви, у війську Делагарді? — поцікавився Жолкевський.

— Чимало невдоволених, — підтвердив барон.

— Хіба вам не прислали платню?

— Вчора увечері...

— Себто?..

— Військо чуло про триста тисяч золотих, але до нього вони ще не дійшли. Зараз граф перебуває у селі Клушино, де зупинився князь Дмитро Шуйський. Там у них бенкет, а заодно і військова рада.

— Що вони вирішили? Ви знаєте? — допитувався Жолкевський.

— Так, ваша милість, знаю. Я був на цьому бенкеті.

— І про що вони говорили на бенкеті?