Розділ «XIV Відповідь Данила»

– Я з тобою говорю не як князь, Юрію. Як друг твій.

– Як друг відповідаю тобі, Даниле. Я мушу зробити це. Інакше Лучеськ нам не врятувати. Не марнуй часу даремно. Туди три дні їхати. Стільки Куремса дав на роздуми. Потім пізно буде.

– Не можу послати тебе на неминучу смерть!

– Не ти посилаєш. Я сам іду. Не заважай тільки.

Данило важко підвівся з крісла, відійшов і глухо вимовив, не обертаючись:

– Не хочу нічого чути про це.

– І не слухай. Вели тільки стусанів мені надавати. Далі я сам.

Це був тяжкий вибір. Данило розумів, що смерть однієї людини – ніщо в порівнянні з винищенням всіх жителів Лучеська. Але серце відмовлялося підпорядковуватися розуму. Воно розривалося від болю.

– Послухай, князю. – Наблизившись, Вишгородський обережно торкнувся Данила за рукав. – Ти не раз війська в бій вів. Хіба не гинули твої люди на полі битви? І хіба я чимось кращий за них? Час і мені щось зробити для перемоги.

– Втомився я корону носити, – поскаржився Данило, хоча голова його була непокрита. – Важка дуже. Колюча, як терновий вінець.

Він узявся пальцями за скроні, заплющив очі.

– Така доля твоя, князю, – тихо вимовив Вишгородський. – А в мене своя доля. Так Бог призначив. Віддати йому душу не страшно.

Марійона, з очима, повними сліз, прикусила кулак.

Данило стрімко підійшов до Вишгородського, рвучко обняв його, на мить уткнувся обличчям в його плече і вийшов. Марійона зрозуміла чому. «І чому це чоловіки так бояться показувати сльози? – запитала вона себе. – Адже бувають моменти, коли більше нічого не залишається, крім того, щоб заплакати».

– Юрію, – окликнула вона.

– Пробач, княгине.

Низько схиливши голову, щоб волосся затулило обличчя, Вишгородський вийшов теж. Ні, не вийшов – вибіг.

І тоді за них обох заплакала Марійона.

П’ять днів по тому, у двогодинному переході від Лучеська, колону піших чоловіків зупинили дружинники. Заперечень не було. Втомлені ополченці сідали або лягали на тьмяну осінню траву, мружачись від яскравого, але вже не дуже гарячого сонечка. Ті, хто розумів, що бачить його востаннє, подумки прощалися з життям, з рідними і з собою. Смуток і гордість переповнювали їхні серця. Вони знайшли в собі мужність померти за рідну землю. Як це відбулося? Що за сила пригнала їх з домівок сюди? Чому ніхто з них не подумував про те, щоб непомітно завернути в ліс і втекти?

Це суперечило здоровому глузду. Але добровольці не шукали сенсу. Вони прислухалися до якоїсь точки, що утворилася в їхніх серцях. Там з’явилося світло, і воно вело їх. Ось як і чому вони опинилися тут.