Розділ «XIV Відповідь Данила»

– Тут потрібна хитрість, – долучився до розмови Вишгородський.

– Дякую, Юрію, за підказку нам. – Данило не полінувався піднятися з крісла, зробивши уклін як блазень. – Без тебе ми не здогадалися б.

Марійона відчула, як тепло розливається в грудях. Ці короткі слова «нас» і «ми» значили для неї дуже, дуже багато.

Вишгородський зблід, відчувши себе ображеним.

– Ти не дав мені договорити, князю, – сказав він, не в силах приховати образу.

Данило уважно подивився на нього:

– Що ж, сподіваюся, тобі справді є що сказати. Ну? Я слухаю.

Вишгородський сміливо глянув йому в очі:

– Я піду до Куремси. Скажу, що ти прогнав мене і я хочу помститися. Перед цим нехай дружинники поб’ють мене, щоб у тартарина сумнівів не було.

Данило відкинувся на спинку крісла, здогадуючись, що продовження буде не менш цікавим, ніж початок. Тим часом Вишгородський розвивав свою думку:

– Я скажу йому, що ти не хочеш битися вночі, князю. Скажу, що вранці ти чекаєш підкріплення, тому станеш уникати бою. Хіба не заманливо буде розбити тебе, поки ти слабкий? Ось Куремса і заходиться піднімати війська. Хіба не це нам потрібно?

Піймавши на собі погляд чоловіка, Марійона кивнула. Вишгородський теж відкинувся у своєму кріслі, чекаючи відповіді. Данило із сумнівом похитав головою.

– Обман розкриється. Куремса тебе не помилує. Сам знаєш, як уміють катувати тартари. Ти прирікаєш себе на болісну смерть, Юрію.

– Я втечу, коли почнеться бій, – сказав Вишгородський. – Ніхто не помітить. Ординцям не до мене буде.

Було помітно, що сам він не дуже вірить у те, що говорить. Данило теж розумів, що втекти соратникові не дадуть. Ніхто не довіряє перебіжчикам настільки, щоб залишати їх без нагляду. Вишгородський не просто ризикував життям. Він збирався віддати його за батьківщину.

– Ні, – сказав Данило.

– Так, – сказав Вишгородський.

Марійона притихла, спостерігаючи за тим, як чоловіки міряються поглядами.

– Кажу тобі, ні, – повторив Данило. – Не відпущу тебе в стан ворога.

– Пробач, князю. – Вишгородський повільно підвівся. – Завжди підпорядковувався тобі, але не тепер. Так треба.