Розділ «XIV Відповідь Данила»

– Тоді слухайте уважно, – сказав Данило. – Вивідачі доносять, що Куремса на Бакоту йде. Там старійшина Мілей сидить. Надії на нього мало. Не довіряю я йому, кажуть, його тартари таємно своїм баскаком призначили. Бери моє військо та їдь туди, Леве. А я в Литву вирушу, спробую Міндовга переконати. Віч-на-віч він більш поступливим буде.

– Мені що робити? – запитав Василько.

– Ти, брате, у Холмі залишишся зі своїм військом. Повернуся, вирішимо, як далі бути.

Після ради всі троє розійшлися до своїх покоїв, але спати їм тієї ночі не довелося: відразу після півночі спалахнула пожежа у великому місті; вітер погнав полум’я на палац; дерев’яні споруди зайнялися, як сухі дрова. До самого світанку вирувала пожежа, перекидаючись із даху на дах, а коли полум’я вдалося збити, залити водою та закидати землею, Холмом поширилися чутки, що це було знамення, яке вказує на те, що сам Господь хоче спопелити місто.

Зчинилася паніка. Люди кинулися бігти з проклятого місця. Біля західних воріт сталася така тиснява, що ніхто вибратися не міг; тих, що впали на землю, топтали й калічили колесами. Але найгірше, що тривога передалася й ополченцям за межами міста. Довелося Данилові підніматися на стіну і звертатися до людей із закликом заспокоїтися. Дув сильний вітер, доводилося кричати, князь собі голос зірвав і закінчував хрипко, перериваючи мову кашлем. Плащ, що розвівався, норовив захопити за собою, скинути зі стіни, тому князь розстебнув пряжку, дозволивши плащу впасти. Він думав, що ратники, які стояли поруч, підставлять руки, але ті заґавилися, і пурпурний шовк злетів у небо, перетворившись там на маленький клапоть.

– Подивіться один на одного і запитайте себе, чи не соромно вам, – запитував Данило, упершись руками в боки і широко розставивши ноги. – Якщо так далі піде, то ви власної тіні лякатися станете. Ворони ви чи люди? Що бусурмани про вас подумають? Вони вирішать, що Русь можна без зброї захопити. Тупни ногою голосніше – всі і розбіжаться без оглядки. Ні, не треба мені таке воїнство. Збирайте свої речі й вирушайте по домівках. – Данило махнув рукою. – Без вас упораємося. Виберетеся зі своїх шпарин, а ворог уже розбитий. Ось радість вам буде!

Унизу заремствували, завертіли нечесаними головами, почали переминатися з ноги на ногу. Це був переломний момент. Ополченці були вже досить присоромлені, тепер слід було їх похвалити. Так Данило і зробив.

– Я бачу, не всі готові кинути церкви православні на поталу ординцям. Є серед вас і сміливці. Ось вони нехай залишаться. І багатство знайдуть, і славу. Буде з чим додому повертатися.

Обіцянка викликала схвальний гул унизу. Данило зрозумів, що досяг мети. Він кинув у натовп ще кілька запальних тез і, кашляючи, покинув стіну.

Заворушення в місті припинилися, усі заспокоїлися і навіть стали кепкувати із себе. Це був надійний знак того, що подібне не повториться. Князь Данило з легким серцем вирушив до Міндовга, узяв з нього чергову обіцянку виступити проти Орди і, повернувшись назад, зустрівся з Левом, що не тільки відстояв Бакоту, а й привіз полоненого Мілея, який спробував здати місто без бою.

Інший син, Роман, теж виявив себе гідним захисником Русі. Розбив із невеликою дружиною військо Ізяслава, князя новгород-сіверського, який нацькував на Галичину Куремсу. Зрадник, рятуючи своє життя, три дні просидів на маківці церкви, а на четвертий спустився, бо ледь не збожеволів від спраги й голоду.

Окрилений перемогами, Данило мав намір відбити у тартар усі руські міста до самого Києва. Сини й Діонісій були його вірними соратниками. Воєвода взяв Межибож, Лев прогнав ординців з-над Бугу, Шварно оволодів усіма містами на схід аж до Жидичева, що на річці Тетерев. Сам Данило відбив Звягель. І все було б добре, якби не підступність литовців, які, замість того щоб допомагати союзникові, почали грабувати і розоряти його володіння в тилу. Довелося повертатися, заганяти їх в озеро і топити там, після чого наступ на Київ захлинувся.

Данило повернувся в Галич як чорна хмара, з Марійоною не привітався, сів вечеряти сам, велів готувати лазню. Нило ліве вухо, розірване литовською стрілою, кровоточили натерті ноги, болів шлунок. Уже не вперше князь почувався надто старим для битв і багатоденних верхових переходів. Він став підраховувати, скільки йому років, і жахнувся. За справами державними він і не помітив, як постарів. Йому перевалило за п’ятдесят. Мало хто з правителів доживав до такого віку.

– Гей, хто-небудь! – крикнув Данило. – Вина принесіть. Та не солодкого, а гіркого.

– Тебе, владико, княгиня бачити бажає, – боязко доповів слуга, який приніс хлібне вино разом із пучками черемші, копченим салом, перепелиними яйцями і риб’ячою ікрою.

– А я не бажаю, – відрізав Данило. – Так і передай їй.

До темна він сидів за столом у повній самоті, п’ючи чарку за чаркою. Потім скинув каптан на підлогу, розстебнув сорочку і відправився в лазню, звелів прислати якусь дівку, вродливу і моторну.

Розімлілий, задрімав на гарячій лаві, сховавши обличчя в схрещені руки, коли відчув на своїй спині чудові прохолодні жіночі пальці.

– Тільки, цур, не лоскотати, – пробурмотів він. – Дуже боюся.

– Як скажеш, – пробурмотіла незнайомка.