Розділ «XIV Відповідь Данила»

Деякий час, дихаючи Данилові в потилицю, вона розминала його тіло, а потім раптом осідлала його. Відчувши шкірою, що на ній немає жодного одягу, він хотів повернути голову, але вона утримала його за волосся на тімені.

– Ти хто? – запитав Данило.

– Тобі не байдуже? – засміялася вона.

– Ні. Хочу побачити тебе.

– Ну дивись.

Жінка легко зіскочила з попереку князя. Він подивився через плече і побачив Марійону, що поставила руки на стегна. Палкі молоточки застукали в його скронях.

– Іди до мене, – хрипко покликав він, сідаючи і простягаючи руки.

– Ні, не хочу, – вередливо сказала Марійона. – Вечеряв без мене, пив без мене, дівку в баню покликав замість дружини. Навіщо я тобі потрібна? Зараз піду, а ти кликни кого-небудь іще.

– Ні, ні, залишися, – схопившись, Данило притиснув Марійону до себе. – У серпанку пари вона здавалася ще спокусливішою, ніж в опочивальні або будь-якій інший кімнаті. – Я скучив за тобою, любонько.

– Якби скучив, то хоча б обійняв, коли приїхав. А ти повз пройшов. Чим я тобі не догодила?

– Злий був, – зізнався Данило.

– На мене? – запитала дружина.

– На плем’я твоє, на батька, на дядька Міндовга.

– Так знай же, коханий, що немає в мене більше ні батька, ні дядька, ні одноплемінників. Один ти, ти, ти. – Обхопивши чоловіка за голову, вона вкрила його обличчя поцілунками. – Ніхто інший не потрібен мені більше.

Так і помирилися. А на ранок стало відомо, що військо Куремси підступило до Луческу, який не був готовий до облоги. Місто стояло на острові, і жителі спалили єдиний міст, але тартари вже збирали каменомети й готували горючі снаряди. Вони дали обложеним п’ять днів на роздуми. Потім пригрозили спалити й вирізати всіх, включно з немовлятами.

– Їду, – вирішив Данило. – Без мене візьмуть Лучеськ або спалять дотла. Потрібно відігнати Куремсу, поки не пізно.

– Як же воювати з ним, коли в нас сил удвічі менше? – став заперечувати Діонісій.

– Що ти пропонуєш, старий?

– Тут залишитися. Галич тримати.

– А Лучеськ? – запитав Данило, відвернувшись.