Розділ «IX Шлях до перемоги»

На натовп навалювалася кіннота, розганяючи тих, кому забракло вражень для вечірніх чайних бесід. Рівнина швидко звільнялася від багатьох тисяч глядачів.

– Поховати хоч дозволять? – обережно подав голос Діонісій.

– Чужа земля проклята, – відповів Данило, не обертаючись. – Що в ній лежати, що зверху, все одно спокою не буде душам праведним.

– Їх спалять, – сказав Никодим. – Он, дрова везуть. Заздалегідь, значить, підготували.

І справді, низка коней з’явилася з-за горба, везучи на волокушах поліна і цілі колоди.

– Нехристи! – Діонісій сплюнув.

– Тримайте язики при собі! – гримнув Данило. – Донесуть ханові, він знову крові прагнутиме.

– Утік донощик, – сказав Никодим. – Не чує.

– А мені байдуже! – визвірився Діонісій. – Нехай і мене теж, як хлопців моїх.

– Ні, не нехай, – наблизившись до сотника, Данило щосили струснув його за плечі. – Ти мені ще живим знадобишся, тисячнику.

– Тисячник? Це за які такі заслуги? – Діонісій схлипнув і зморщився, збираючись заплакати – гірко і негарно, як це вміють робити тільки чоловіки. – Я дружину занапастив. Таких богатирів не вберіг.

– Нових навчиш. – Данило рвучко притиснув до себе старого вояку, поплескав його по плечу і відштовхнув від себе. – А поки зуби зціпи і терпи. Так треба.

– Але…

– Не рви душу, сотнику. Забирай всіх, хто залишився, і веди до палацу. Нічого їм тут… Ніхто наших сліз не повинен бачити, зрозумів?

– Зрозумів, князю. – Діонісій провів кулаком по очах. – Зрозумів, отче.

– Та який я тобі отець, старий! – Данило звів руку і знесилено опустив її, неживу, омертвілу.

– А який є, такий і отець, – незграбно укинув сотник. – Мені іншого не треба.

Змінивши голос на басистий, різкий, він став скликати своїх людей. Данило, залишившись наодинці з Никодимом, неголосно запитав:

– Ну що, писарю? Опишеш, як тут усе було?

– Жодного слова не збрешу, – клятвено пообіцяв Никодим.