Розділ «IX Шлях до перемоги»

Це був останній бойовий клич дружини. Далі – тільки стогони, крики, зойки.

– Відпусти, – процідив Данило крізь зуби, коли все було скінчено.

Діонісій і Никодим розступилися. Більше не було сенсу тримати князя. Навіть якби він захотів зараз кинутися на допомогу своїм воїнам, його не пропустили б мовчазні нукери, відгородивши уцілілих від місця кривавої січі. Із Данилом залишилися сотник, писар та кілька слуг, які не встигли або побоялися взятися за зброю. Усе це скінчилося. Усе було марно.

Данило глибше загнав каблуки в сніг, щоб устояти на землі, що йде з-під ніг. Насилу підвів голову, немов налиту свинцем. Голосу не було. Він хотів сказати нукерам розступитися, але не зміг і замість цього просто розсунув двох ближніх руками. Переглянувшись, вони залишилися на місці. Уже дуже лютий був погляд руського князя, спрямований на них.

– Ох ви, іродове плем’я, – видавив із себе він і подивився туди, де ще слабо ворушилася стогнуча кривава купа. Борецького килима не було видно. Снігу теж. Усе було червоне.

– Поранених… забрати, – сказав Данило перекладачеві, що прибіг з пагорба.

– Не дозволено, – радісно оголосив суздалець. – Великий хан наказав усіх добити, і ваших, і наших.

Про всяк випадок він відступив на крок.

– Великий хан, – повторив Данило без виразності. – Передай йому, що я все зрозумів.

– Сам скажи йому, князю, – зрадів перекладач. – Незрівнянний і незламний владика світу чекає на тебе до обіду. Бенкетувати будете вдвох. Велика честь. Владика бажає потішити твої уста, щоб змити з них гіркоту поразки.

– Ми перемогли.

– Не раджу говорити так у присутності Незрівнянного. Йому це не сподобається.

– Я сам вирішу, що говорити незрівнянному, а що ні, – сказав Данило. – Можеш передати, що я скоро буду.

– Він чекає саме зараз! Ходімо.

Колишній правитель Суздаля простягнув руку, маючи намір узяти князя під руку.

– Геть, смерде!

Кулак Данила збив ханського посланця з ніг так легко, ніби удар був завданий городньому опудалу.

– Князю! – застережливо гукнув Никодим.

– Хай скаржиться, пес приблудний. – Данило штовхнув сидячого на снігу суздальця. – Біжи, підібгавши хвоста, до свого господаря. Більше ти ні на що не здатний.

Відвернувшись, він знову подивився на поле бою, де кілька воїнів з ножами і списами добивали вмираючих. Одним різали горлянки, іншим протикали серця. Пощади не було нікому.