Розділ «IX Шлях до перемоги»

Особливим, внутрішнім поглядом Данило побачив раптом усю землю руську, від Галичини до Київщини і далі – до тих меж, де починалися тужливі північні болота Московії, жовті, хвилясті степи сходу і кримські солончаки. Луги на Русі були зелені, поля родючі, ліси тінисті, річки безмежні, як саме небо, що відбивається в них. І люди тут жили особливі. Може, не найрозумніші, не найсміливіші чи найгарніші або найпрацьовитіші. Але які цінують свободу, які вміють любити і бажають вчитися. Ось що хотіло затоптати, спалити, витравити Батиєве сонмище. Все те, що відрізняло руських людей від ординців. Зробити їх такими ж покірними, безсердечними, темними. Погасити світло. Напустити морок.

Зараз тільки невеликий загін руського князя протистояв цій тупій силі, що гнітить. І попереду був Тарас, на якого були спрямовані всі погляди.

Відстрибнувши від рук, які його ловили, він несподівано перекинувся через голову і опинився за спиною суперника. Той стрімко повернувся, але Тарас зробив те саме, тільки швидше. Обома руками він обхопив бичачу шию одноокого, здавив і рвонув на себе.

– Не здужає, – пробурмотів Діонісій. – Дуже легкий.

І точно, долаючи опір, ординський борець різко нахилився вперед. Ноги Тараса відірвалися від землі. Одноокому залишилося схопити його за зап’ястя і жбурнути через себе.

Він не встиг. Тарас зовсім не надіявся задушити противника або перекинути його на спину. Розтиснувши руки, він зістрибнув із могутньої спини, підставив одноокому ногу і штовхнув його вперед.

Час завмер. Обдурений тартарин застиг у безглуздій позі, докладаючи всіх зусиль для того, щоб зберегти рівновагу. Змахнувши руками, він приготувався ступити крок уперед, але отримав удар по тій нозі, на якій стояв. Це був вирішальний момент. Одноокий упав як підкошений.

– Перемога! – крикнув Діонісій, не помічаючи від надлишку почуттів, що він смикає за рукав князя. – Перемога за нами!

Але радіти було рано. Суддя був німий, як риба, і нерухомий, як бовдур зі степового кургану. Одноокий схопився і, киваючи головою, рушив на Тараса. Усі затамували подих.

– Великий хане! – підвищив голос Данило, повернувшись до Батия. – Ти бачив! Усі бачили!

Батий рвучко підвівся з трону і попрямував до намету. Син, притримуючи поли кожуха, побіг за ним.

Коли Данило перевів погляд на арену, він побачив, що один з дружинників, оголивши меч, затуляє собою Тараса від одноокого борця, який намагався обійти його, викрикуючи погрози. Зі зловісним шурхотом вислизнули з піхов сотні тартарських клинків і заблищали в морозному повітрі, готуючись накинутися на ненависних урусів. Один із них полоснув дружинника по потилиці, інший встромився йому в бік.

– Ах ви!..

На півслові Данило кинувся на місце поєдинку, але Никодим і Діонісій, не змовляючись, утримали його під руки і повисли на ньому, не дозволяючи зробити жодного кроку.

– Не смійте! – страшно закричав він, напружуючись.

Перед тим як упасти, захисник Тараса повернувся, і Данило впізнав у ньому того самого Гордія, якого мало не стратили за злодійство. Він прийняв іншу смерть, не менш люту, але гідну, необхідну. Не за Тараса життя віддав – за славу руську!

– Не смійте, – повторив Данило з відчаєм.

Його воля, його бажання нічого не значили цієї миті. Никодим і Діонісій не підкорялися, продовжуючи тримати свого князя. А дружинники – безо всякої команди, підкоряючись тільки велінням серця, усі як один, – утворили наїжачене кільце, загороджуючи голого, беззбройного соратника від кривих ординських мечів.

Далі Данило бачив як у тумані, бо пар із рота і сльози в очах застилали його погляд. Невеликий загін у рідних шоломах стояв на смерть, проте сили були нерівні. Немов нуртуючий вир зімкнувся навколо жменьки сміливців. Ще деякий час можна було помітити, як злітають і опускаються клинки, стикаючись з брязкотом і скреготом; як піднімають когось на списи… зносять голови… рубають руки. Потім не залишилося нічого, крім скаженого натовпу. Дзвінкий, надривний голос злетів над цим кипінням шоломів, малахаїв, блискавичних проблисків сталі:

– За Русь святу, брати!