Розділ I Дивні постояльці

— Прийде час, віддячите, — відповів той, — будьте певні, я не забуваю своїх боржників. Вдалої дороги!

З цими словами він пришпорив коня і, рушивши, за кілька хвилин зник із виду. Христоф відчув, що його супутниця тремтить чи то від холоду, чи то від страху і, відгорнувши полу свого плаща, накрив її плечі. У відповідь вона притулилася до нього, мов злякана сарна, загнана мисливцями.

Дорога, на яку вказав незнайомець, тягнулася далі рівним полотном, де-не-де продірявленим калюжами, але була затишною, мов стара сорочка. Вітер ущух, світ довкола побілішав. Тільки обламані гілки і навіть цілі дерева, вивернуті корінням догори нагадували про те, що тут лютувала стихія.

Приблизно за десять миль вдалині зависочів гостроверхий замок. Тримаючись своєю основою за скелі, що слугували йому надійною опорою, він здалеку був подібний до велетенського білого орлиного гнізда. Втім, для птахів воно здавалось занадто низьким, а для людей — занадто високим.

— Ми зупинимось там на певний час, — сказав Христоф, коли вони вже минали низькі присадкуваті хатини Підзамчого.

— Хіба до Кракова так далеко? — обережно перепитала Софія.

— Ні, але я маю справу до вельможного пана Яна Фірлея, господаря замку, — пояснив той, і жінка помітила, що говорить він якось непевно.

— Що ж, гаразд, — відповіла вона.

— Окрім того, наш кінь змучився везти двох. Думаю, мені вдасться тут позичити ще одного, — додав Христоф.

— Так, слушна думка...

Обоє зрештою замовкли і мовчали, аж доки не наблизилися до в’їздної брами. Вона була відчинена, і входу ніхто не пильнував. Можливо тому, що власнику твердині, коронному маршалкові та краківському старості Яну Фірлею нікого було боятися на відстані півдня дороги від столиці. Але радше тому, що цей вхід провадив тільки до замкового двору. Будинок господаря містився на окремій скелі, відгороджений від нього глибочезним ровом.

Челядь була заклопотана: кухарки, конюхи, ковалі й теслі сновигали з одного краю двору в інший, час від часу перегукуючись, жартуючи або сварячись між собою. Господар, видно, був людиною дійовою. А можливо, мешканці замку, втішені тим, що вітер нарешті вщух, намагалися якнайшвидше переробити всю необхідну і найпотрібнішу роботу.

Прибулих помітили не одразу. Аж за чверть години до них підійшов замковий вартовий і поцікавився, чого їм треба. Христоф попросив повідомити господаря про їхній візит. Той зміряв гостей недовірливим поглядом і, сплюнувши, побрів кудись убік солдатський касарень. Очевидно, десь там знаходився його старшинник. Ще за годину їх провели нарешті в будинок господаря і залишили у невеликій кам’яній почекальні. Невдовзі до них вийшов господар замку. Ян Фірлей був невисоким на зріст і худорлявим, а проте в усій його поставі відчувалася сила і влада. Риси обличчя мав чіткі, мов різьблені, а погляд уважний і гострий. Христоф і Софія при його появі звелися з місця й схилились в поклоні.

— До дідька церемоніал, — вигукнув раптом Фірлей і розкрив перед Христофом обійми, — радий, що ти завітав. Згодився врешті пристати до мене на службу?

— І так і ні, вашмосць — відповів Христоф, після того, як господар випустив його зі своїх міцних обіймів.

— І так і ні? — здивовано перепитав той. — Це ж як?..

— Найпевніше, служитиму вашій мосці і не служитиму одночасно, — продовжив гість.

— Дідько б узяв цих русинів, — промовив Фірлей і зареготав, — хитрі, як жиди. Прямо тобі ніколи не скажуть... «Служитиму вашій мосці і не служитиму одночасно». Це ж як? Братимеш платню, а сам будеш молодиць грати довколишніх?.. Так? Ой, пробачте, ясна пані...

Господар спохопився, згадавши, що поруч з Христофом жінка. Він уклонився Софії і додав дещо винуватим голосом:

— В цій глушині перетворююсь потроху на селюка, але обіцяю в присутності пані бути шляхтичем, як того велить моє походження.