Розділ «Глава З»

— Це був останній. Чесно, — відповів Нік. — Думаю, що можна було вимагати більше, але я просто поки не придумав, що просити.

— Ну ти й нахаба! Дивись, розлютиш його, так забере й те, що вже дав, — попередила Ліна. — А тепер будь уважніший. Фраза перенесення в замок Деч звучить так: «Авон Вона Ні Туатахі Таракона». Давай спробуй повторити. Ще раз. Ну, більш-менш. Отже, ми стаємо на плиту порталу. Всі речі тримай при собі. Вливаєш енергію в свій знак переміщення, а коли я побачу, що він повний, вимовлю слова. Головне — не бійся, не рухайся і не відпускай мою руку. Нічого страшного не станеться. Тривати це буде не дуже довго. Ну що, готовий?

— Так, готовий, — відповів Нік. Підхопив сумки і став на плиту.

Ліна стала поруч та взяла його за руку. Хоч і дрібниця, але вона трохи заспокоїла Ніка. Він ніколи не вважав себе сміливим. Навіть стрибнути з парашутом з літака так і не наважився, а тут потрібно було якимось невідомим для нього способом переміститися на інший кінець всесвіту. Серце билося прискорено, але, зробивши кілька глибоких подихів, він заспокоївся та зміг почати працювати з магічною силою. Після занять з мольфаркою це виходило легко. Сила відповіла та почала підніматися вгору до плеча, заповнюючи знак переміщення — подарунок Вищого. Хоч він стояв із закритими очима, але бачив, як наповнюється Силою знак, як він починає світитися. Спочатку непомітно, а потім все сильніше він світився і нагрівався. Якщо світло ніяк не заважало Ніку, хіба що трохи відволікало зменшуючи концентрацію, то нагрівання знака починало турбувати. Він боявся, що після переміщення залишиться опік на шкірі. Коли знак заповнився Силою повністю, світло від нього стало нестерпно яскравим, а біль від нагрівання стала завдавати сильні незручності. Нік почув слова коду-переміщення, які говорила Ліна. Коли вона вимовила останнє слово, раптово все зникло.

Щезло світло, біль і звуки навколо. Спочатку була повна темрява, але поступово він став розрізняти крапки, що світяться, — це були зірки. Вони почали наближатися, все прискорюючись і прискорюючись. Здавалося, що на нього мчить нескінченний вогненний потік з мільярдів зірок. Коли потік готовий був проковтнути Ніка, відбувся надзвичайно яскравий спалах — і все навколо згасло. Навкруги були тільки абсолютні темрява, порожнеча та тиша. «Ну, як в кіно показують, міжпланетні надсвітові переходи. Може, той, хто це придумав у фільмах, бачив все своїми очима?» — подумав Нік. Він ніби плив у цій порожній темряві. Іноді з’являвся страх, що вони загубилися, що це буде тривати вічно, але відчуття руки Ліни надавали всьому реальність і вселяли спокій.

Скільки минуло часу, Нік не зміг би сказати. Але в якийсь момент фільм почав прокручуватися у зворотному напрямку. Стався спалах, за ним сповільнювалися та віддалялися міріади зірок, повернулося відчуття печіння знака на плечі, а потім неприємне відчуття короткого падіння, що завершилося на чомусь холодному і твердому. Повернулися зовнішні відчуття — легкого вітерцю, навіть швидше протягу, шарудіння, легкі звуки, які луною відбивалися від стін. З’явилося відчуття твердої поверхні під ногами. Нік відкрив очі і озирнувся. Поряд з ним, тримаючи його за руку, стояла Ліна, а навколо все кардинально змінилося. Світла тепла галявина, оточена зеленими соснами, змінилася напівтемним невеликим кам’яним залом. По сірих стінах бігали відблиски вогню від декількох факелів, що кріпилися на стіні. Нік не встиг як слід роздивитися, як ззаду почувся якийсь рух. Він обернувся і побачив біля порталу двох знайомих людей. Поряд стояв величезний Магістр Зонколан та кругленький Майстер Ріок.

— Щось сталося? Ми чекали вас раніше, — бас Зонколана гулом відбився від стін. Він допоміг Ліні зійти з плити порталу та обійняв її.

Нік дивився на це і посміхався. Ліна була настільки маленького зросту, що, обіймаючи величезного мага, змогла дотягнутися лише йому до попереку.

— Та ні. Все добре. Трохи затрималися. Треба було Ніка підготувати, — відповіла і, звільнившись з обіймів Зонколана, привіталася з Ріоком. — Ніку, ну що ти там закляк? Треба рушати.

Він одягнув рюкзак, підхопив сумку і зробив крок з порталу. Відчуття були не найприємніші. Його повело убік, ноги не слухалися, ніби він потрапив на землю після тривалого плавання. Добре, що маги були зайняті собою і цього ніхто не помітив. Він швидко кілька разів присів, щоб розігнати кров у неслухняних ногах, та вже впевненіше підійшов до групи. Виникла невелика пауза. На Землі Нік звик вітатися за руку, але як вітали гостей на Франі, йому було невідомо. Це його навіть злякало. Адже він не знав ще тисячі таких самих важливих дрібниць. Виручив його Зонколан. Гігант повернувся до Ніка, поклав величезну ручищу йому на плече і посміхнувся.

— Вітаю тебе, Ніку, на Франі! Тепер ти член клану. Віднині наші долі переплелися. Я справді радий, що у нас буде такий сильний маг. Прощайся з Ліною. Нам з тобою пора їхати, щоб не привертати увагу до твоєї появи в замку.

Нік повернувся, подивився на Ліну. Здавалося, що вона ще більше зменшилася та постаріла. Вона підійшла і обійняла його. Він обійняв мольфарку у відповідь, слів не було. Стало нестерпно сумно і самотньо. Здавалося, що рветься остання нитка, яка пов’язувала його з минулим життям, з тим, що він любив, до чого звик. Ліна відсторонилася. В очах стояли сльози, але вона посміхалася.

— Будь самим собою. Пам’ятай, що десь далеко є люди, які тебе люблять, в тебе вірять і чекають на тебе. Все у нас вийде, — сказала вона.

— Нам треба йти, — перебив їх Глава клану. — Пішли, бо ще довго добиратися до місця ночівлі.

Нік підхопив сумку, поправив рюкзак на плечах і пішов за Зонколаном. Виходячи, він озирнувся і ще раз поглядом попрощався з Ліною. За дверима починалося нове життя, яке квапливо виривало його з рук старого. Раптом стало невимовно легко. Останній крок був зроблений, сумнівів вже не було, залишалося йти вперед.

Мисливський будиночок, у який його привіз Зонколан, виявився ззовні невеликим. Все, що зміг розгледіти Нік в темряві й у відблисках гасового ліхтаря, який Зонколан запалив, були масивна стіна, складена з каменю, та міцні дерев’яні двері. Зліва від будівлі за слабкими відблисками на воді вгадувалося озеро, але розглянути його при такій темряві не було ніякої можливості, тому Нік відклав це до ранку.

— Магістре, а це безпечно залишати будинок без нагляду в такій глушині? — наївно запитав Нік. — Мало кому захочеться переночувати або пограбувати.

— Нік, давай домовимося. Ти вже не хлопчик, тож не треба до мене так офіційно звертатися. Ну, правда, в Школі або на якихось прийомах можеш, але не тут. Просто Зонколан та й все, а то ці титули мене тільки дратують. Згоден? — Магістр подивився на Ніка, і коли той кивнув, продовжив. — А що стосується будинку, то тут є прислуга, але на ці пару днів я її відпустив, щоб потім не базікали зайвого. Та й кому прийде в голову влазити в будинок магів. Нас все-таки бояться. Злодії не дурні, розуміють, якщо будинок належить магічному клану, тим більше коли він без нагляду, то на ньому купа магічних пасток, капканів та небезпек. Тож не полізуть. Двері дійсно закриті заклинанням так, що їх зможе відкрити або член клану, або слуги, які працюють тут.

І справді — Зонколан підійшов до дверей, виконав кілька пасів руками та вимовив заклинання. Ніку пригадалася розповідь Ліни. Саме так йому належало потрапити в її кімнати в замку. Усередині дверей голосно клацнуло та чітко почувся якийсь рух. Зонколан штовхнув двері і вони легко відчинилися. Нік поспішив за магом, бо разом з тим за дверима зникло й світло від гасової лампи, а навколо настала темрява. Вони увійшли у велику кімнату, маг запалив кілька ліхтарів на стінах, і учень зміг її як слід розглянути. Кімната була видовжена та досить великих розмірів. Посередині стояв довгий стіл, який міг вмістити щонайменше чоловік десять-п’ятнадцять. Стіни були обвішані різною зброєю та головами тварин, як прийнято в мисливських замках. Траплялися знайомі тварини, але частину він бачив уперше. Вигляд кімнати нагадав йому екскурсії в середньовічні замки, яких він чимало відвідав на Землі. Скрізь чоловіки любили полювання та хизуватися перед друзями вдалими трофеями.

— Ніку, ну що ти завмер там, іди, я тобі покажу твою кімнату. Мені ще воза треба сховати та коня поставити в стійло. День сьогодні аж занадто затягнувся. Треба щось швиденько поїсти і лягати спати. Ти голодний? — запитав Магістр.