Розділ «Глава 1»

Золотий маг. Зерно

Теплий травневий вечір непомітно здавався ночі. Зручно вмостившись на дивані з шматком піци в руці, Нік втупився в телевізор, механічно клацаючи пультом, перемикаючи канали. Картинки, наче в калейдоскопі, бігали, скакали, накладалися, змінюючи одна одну. Він вже не раз прокрутив не зупиняючись всі канали. Думки бігали десь далеко, а палець все натискав і натискав кнопку. Останній місяць весь час щось ніби муляло, шкребло його в середині, не знаходячи виходу. Постійні чудернацькі думки про сенс свого існування не давали спокійно насолоджуватися ні життям, ні роботою. Може, це початок кризи середнього віку, мимоволі припускав він. Дурнувате питання «Що ж він зміг досягти в свої сорок років?» дратувало. Але навіть перебільшення своїх заслуг малювало досить сумну та жалюгідну картину.

Так, йому вже набігло сорок. Єдиним його справжнім досягненням були діти. Син і донька. Та й ті не жили з ним. Він рано став батьком. Діти вирости і розбіглися. Син мешкав окремо зі своєю дівчиною. А донька — з колишньою дружиною в іншому місті. Навчалася в університеті. З дружиною вже два роки як розлучився. Розійшлися тихо, напевно, втомилися один від одного. Залишилася тільки робота. З цим йому пощастило. Хоча шлях до цієї роботи був довгим і заплутаним, та зараз він займався тим, що приносило втіху і задоволення, а також непогані гроші. Працював він журналістом у відомій і популярній газеті. Навіть доріс до своєї рубрики. У щоденному номері видання друкували його короткі статті про всілякі паранормальні явища. А в щотижневому розширеному випуску у нього була ціла сторінка, присвячена цій темі. Його ще змолоду вабило всяке таке незвичайне, що виходить за рамки загальноприйнятого. Він навіть навчався на курсах екстрасенсів. Але екстрасенс з нього не вийшов, хоча він дуже серйозно до цього ставився і навіть успішно склав іспити. Зрозумівши, що лікувати людей і розплутувати загадкові історії у нього не вийде, він ревно взявся читати про це, збирати інформацію і пропагувати все, що було прийнято називати екстрасенсорним. Потім успіхи Ніка на цьому поприщі помітили в газеті, запропонувавши посаду журналіста — висвітлювати теми, які його так цікавили. Виявилося, що це була не лише одного його пристрасть. Якийсь незвичайний потяг людей до цієї закритої і містичної теми зробили Ніка популярним у специфічних колах і потрібним для газети. Тому що люди писали до редакції і вимагали матеріалів на цю тему. За час роботи Нік потоваришував з безліччю неординарних особистостей. Дехто з них справді мали феноменальні властивості і були справжніми екстрасенсами, магами, цілителями. А у декотрих були дуже великі амбіції і багата фантазія. Зустрічалося чимало шарлатанів та пройдисвітів, ну і куди ж подітися від міських божевільних. Кожного разу, коли він друкував свої статті, ті писали, дзвонили, вдиралися в офіс газети, проклинали, залякували, наврочували. Чого тільки не робили! Він боявся і весь час ходив до тих своїх знайомих екстрасенсів, які таки мали реальні здібності. Вони кожен раз, оглядаючи його, з подивом зазначали, що ніяка потойбічна зараза до нього не причепилася. Чи прокльони були слабенькі, чи то з часом він обріс імунітетом до таких дій… Хоча сам Нік глибоко в душі вважав себе екстрасенсом і такий захист приписував своїм талантам і здібностям. Правда, всі знайомі екстрасенси стверджували, що у нього немає ні грама таких здібностей. Але хто ж добровільно погодиться з цим?

Знайоме обличчя на екрані телевізора вирвало його з заціпеніння і спогадів. Палець сам по собі перестав натискати кнопку, зупинивши мерехтіння картинок. Це була знана карпатська цілителька. Півроку тому Нік брав у неї інтерв’ю після її участі в програмі «Битва екстрасенсів». Але тоді нічого особливого в ній не помітив. Екстрасенс середньої руки. Не без таланту. Єдине, що його тоді зацікавило, — це природна магія, якою вона користувалася. Не так багато залишилося людей, які таким займалися. Він неуважно слідкував за інтерв’ю з нею, відкушуючи вже охололу піцу. Все, що ця жінка говорила, не було для нього новиною. Вона розповідала про свою магію, дитинство, теперішнє її життя, про свого наставника з магії. І тут Ніка щось ніби «зачепило». В інтерв’ю з ним вона ніяк не хотіла розповідати про мага, що її навчав, а тут розказала. Було розтоптану його професійну гідність. Зі злості він вимкнув телевізор і безглуздо дивився у вікно на нічне місто. У голові весь час крутилося ім’я старої мольфарки — Ліна.

Ранок потішив яскравим сонцем, витягаючи сплячого Ніка зі сну. Він нарешті відкрив очі і одразу прикрив їх від сонячних променів. Настрій був гарним, він добре виспався і, що дивно, зовсім не пам’ятав свого сну. Навіть не зміг пригадати, а чи снилося йому хоч що-небудь. Всі останні роки він бачив яскраві різноманітні сновидіння. Сни-пригоди. Якби Нік не був таким ледачим і записав хоч частину з них, уже давно міг би й на книжку назбирати. А тут ніч без сновидінь! Зате виспався. Швидко вмившись і привівши себе до ладу, так і не поснідавши, поїхав на роботу. Він любив свою роботу. Вона давала можливість копирсатися в загадках, знайомитися із цікавими людьми та, найголовніше, лінуватися. Матеріалу було багато, і можна було занадто не напружуватися зі статтями. Та й зараз особливої потреби їхати в редакцію не було, але він звик. На роботі йому було цікавіше займатися лінощами.

Він дістався до свого робочого місця, але працювати все одно не хотілося. Нік ще півгодини чистив свої електронні поштовики, читав новини в інеті, зазирнув одним оком на пару сайтів знайомств, але натхнення так і не з’явилося. Він взявся читати пошту, яку принесли зранку. Листів було не дуже багато. Парочка від його підопічних. З десяток від неадекватних, які вважали себе могутніми магами і екстрасенсами й категорично вимагали, щоб він взяв у них інтерв’ю. П’ять від вдячних читачів і, мабуть, усе. Журналіст зазирнув у свій щоденник, щоб подивитися, коли у нього найближчі терміни здачі матеріалів. Виявилося, що як мінімум на тиждень вперед він закрив щоденні випуски і на два тижні — щотижневі. Можна було продовжувати нічого не робити. Але було нудно. Ігри не гралися, музика не слухалася, а дивитися зранку фільми не хотілося. Нік вирішив розпланувати, що писатиме в наступних номерах. Коротких матеріалів для щоденних випусків в чернетках виявилося ще на тиждень. Тому їх можна поки не доробляти, а подумати, що написати у великий щотижневий номер. Він почав перебирати в картотеці фотографії своїх знайомих екстрасенсів. Дуже часто, коли нічого путнього не лізло в голову, виручали інтерв’ю з ними. Гортаючи фотографії, він зупинився на фото цілительки Галини, інтерв’ю з якою вчора бачив по телевізору. І тут якась колюча думка почала бігати в голові і наполегливо проситися назовні. Так, вона вчора згадувала свою вчительку. Як її там звали? Мольфарка Лена, Луна, а ні — Ліна. Точно — мольфарка Ліна! Дивно — Нік ніколи раніше не чув цього імені, хоча багато спілкувався з карпатськими цілителями і магами. «А що, якби знайти її і поговорити? Цікавий матеріал може вийти», — подумав він. На зворотному боці фото Галини знайшов її телефон. Зручно, коли весь час забуваєш, але вчасно записуєш контакти.

Витративши півгодини на лестощі та похвали, а потім на погрози про суспільне забуття, Нік все-таки випитав у Галини адресу мольфарки. «Ну ось, пів справи зроблено!» — подумав він. Залишилося «вибити» у шефа відрядження і можна на пару днів піти у відпустку з відпочинком у Карпатах.

На диво, керівництво було в гарному настрої і швидко підписали всі документи на відрядження, здивувавшись тільки його терміном. Шеф явно здогадався, що журналіст вирішив собі за рахунок редакції влаштувати невеличку відпустку, але сильно сперечатися не став. Після обіцянок Ніка зробити чудовий матеріал, на багато сторінок, здався. Витративши ще декілька годин в редакції на підготовку, поїхав додому, щоб зібрати речі, і ввечері прибув на вокзал якраз перед відправленням потяга. Усередині відчувалося наростаюче почуття очікування чогось незвичайного. Так було завжди перед цікавими розслідуваннями або інтерв’ю. Попереду чекав тиждень відпочинку і трохи приємної роботи.

Потяг прибув на кінцеву станцію. Яскраве травневе, майже літнє, сонце заливало все теплом і фарбами. З довгої змії десятка вагонів з’явилися похмурі невиспані обличчя пасажирів. Нік зіскочив на перон і підставив неголене, але задоволене обличчя під ранкове сонце. Йому подобалося їздити в потягах. У них він спокійно міг залізти на верхню полицю і читати, поки очі не починали злипатися. Головне, щоб у купе ніхто багато не базікав і не хропів. Цього разу йому пощастило — в купе були тільки дві милі пані середнього віку, які не проявляли великого бажання розмовляти, що саме по собі дивно та приємно, ну і, звичайно ж, вони не хропіли. Тож Нік встиг прочитати майже повністю книжку і непогано виспатися.

Місто — а це був один з обласних центрів в Карпатах — журналіст знав добре. Він багато разів бував тут, встиг вивчити його і навіть трохи закохатися. Хоча великого знання місцевості сьогодні йому і не потрібно. Прямо біля залізничного вокзалу був вокзал автобусний, де треба було лишень відшукати транспорт у потрібне село. Звичайно, Нік, як столична балувана цяця, міг дозволити собі поїхати на таксі, тим більше за рахунок редакції, а міг подзвонити одному з багатьох знайомих екстрасенсів, що жили в цьому місті, і вони б із задоволенням відвезли його до пункту призначення. Але він не хотів піднімати галасу в місцевій магічній тусовці своїм прибуттям. Тут одному скажи, що приїхав, — і весь відпочинок перетвориться на суцільні бесіди з «підопічними», безперервні банкети та знайомства. Нік на цей раз хотів тихо відпочити від міської метушні і насолодитися самотністю. Він вирішив їхати на автобусі. І роздивитися трохи, і з людьми побалакати. Може, вони щось цікаве розкажуть про таємничу мольфарку.

Знайшовши відповідну касу і купивши квиток в потрібне йому село, прилаштувався до черги, що чекала на автобус. Позаду нього стояв колоритний дідуган, і Нік не витримав.

— Доброго ранку! — привітався журналіст. Дід якось дивно подивився на нього, як на привида, але, поміркувавши, відповів:

— Здоров будь і ти, чоловіче!

— Діду, я ось їду в село Граничне. А ви часом не знаєте, чому воно так називається? Начебто кордону немає поблизу.

— Чого ж не знати? Звичайно, знаю. Я ж сам із цього села. Народився, виріс, все життя прожив та й помру там. Ось діти поїхали, залишили нас удвох із бабою, а нам куди їхати? Тут жити лишилося пару років. Так що біля батьків мене із старою поховають.

— Та ви, діду, ще всіх нас переживете. Он скільки довгожителів у Карпатах! Свіже повітря, гарна вода, смачна їжа. До ста років бігати вам, як мінімум.

— Ой, та тут хоч би рік ще протягти. Важко жити на селі. Працюєш, як коняка, кожен день. Спину розігнути вже насилу можу. А бабця моя ще бігає. Не кожен молодий за нею вженеться. То що ти там питав у мене?

— Та питав, село чому так дивно називається.

— А, село чому так називається? Так відомо чому. Вважай, на кордоні стоїть село. За ним відразу гори починаються. Дороги немає. Проїхати далі нікуди. Ось, значить, і граничне між людьми і горами. А що кордону немає, то ти не знаєш просто. Там у нас різні кордони були: і з поляками, і з Австро-Угорщиною. А ти чому до нас в село прямуєш?

— Та по роботі. Журналіст я. Їду про вашу мешканку писати.

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Золотий маг. Зерно» автора Бакума Микола на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Глава 1“ на сторінці 1. Приємного читання.

Запит на курсову/дипломну

Шукаєте де можна замовити написання дипломної/курсової роботи? Зробіть запит та ми оцінимо вартість і строки виконання роботи.

Введіть ваш номер телефону для зв'язку, в форматі 0505554433
Введіть тут тему своєї роботи