Розділ «Глава З»

— Ніку, слухай, а розкажи мені про твою планету, — задумливо випускаючи клуби диму, запитав маг. — Я там був пару разів, на кілька днів зупинявся у Ліни відпочити. Але так нічого не знаю про Землю.

Нік нічого не відповів. Зонколан відволікся від красивих кілець диму, які він пускав у небо, щоб штовхнути учня.

— Гей, не спати.

— А? Що? — Нік відкрив очі, нічого не розуміючи, пару раз крутнув головою, відганяючи сон. — Вибач. Після ситного обіду розморило на сонці. Почав дрімати. Що ти питав?

— Та хотів, щоб ти розповів мені про Землю. А то я нічого про неї не знаю, — повторив питання Зонколан.

— Без проблем, — почав Нік, але потім замислився. — Хоча не все так просто. Я навіть не знаю, як тобі деякі речі пояснити. Звичайна планета. Моря, суша, гори, річки, океани. Люди в принципі такі ж. Правда, на Землі немає ні гномів, ні ельфів, ні інших дивовижних істот, які є тут. Хоча після випадку в селі з Ліною я вже почав сумніватися в цьому. Вся Земля, як і Фран, розділена на держави. Їх дуже багато, більше двохсот, хоча там правлять не королі. У тій частині планети, де я народився, люди здебільшого живуть у містах. Великих і маленьких. Я мешкав у великому місті, в якому ще проживає більше трьох мільйонів людей.

— Скільки, скільки? — аж закашлявся, удавившись димом, від подиву маг.

— У моєму місті більше трьох мільйонів мешкає, але на Землі багато міст, де ще більше людей. Є міста з населенням десять і двадцять мільйонів.

— Та як таке може бути? — не повірив Зонколан. — Три мільйони — це майже половина населення Тротса. І щоб в одному місті! Це ж яка його площа?

— Ну, не маленька, але і не дуже велика. Кілометрів сорок на п’ятдесят.

— Не вірю! А як же ви всі там живете? Один у одного на головах? Це ж скільки будинків має бути? А коней де стільки тримати, а вигулювати їх де?

— Будинків багато. Але вони у нас дуже високі. Десять, двадцять поверхів та й більше. В деяких містах є навіть сто поверхів. В кожному живе багато людей. Коней у нас… Не те щоб зовсім коней не було на Землі, але в основному не в містах вони, а в селах. Їх дуже мало залишилося.

— А як же ви тоді їздите, якщо коней немає?

— На автомобілях. Ну, як тобі пояснити, що це таке… Ну, ось те саме, що віз, на якому ми приїхали, тільки він їздить без коней.

— А що ж, його люди самі тягнуть, як можна без коней? Або магію застосовують?

— Та ні, люди не тягнуть. Та й магії у нас на Землі немає. Ти ж знаєш, що Земля — це не магічна планета. Ех… Виявляється, важко пояснювати таке. Ну, за допомогою спеціальних пристроїв, які замінюють коня. Взагалі-то це неважливо. А якщо треба далеко кудись дістатися, то літаємо на літаках. Це такі пристрої, що літають у небі. Швидко і далеко. Що ще? Загалом люди створили дуже багато різних машин та пристроїв, аби вони виконували різну роботу. Орали, наприклад, сіяли, копали, піднімали, ну, практично, для всього на Землі є машини. Ще придумали такі штуки, щоб можна було розмовляти один з одним, перебуваючи далеко. Та багато ще всього. Давай коли-небудь разом вирушимо на Землю, там я тобі все покажу і розкажу.

— Та ти такого тут порозповідав, що я нічого не зрозумів. Одні дива якісь. Ну, та це й не так важливо зараз. Тобі треба тепер вчитися жити тут, на Франі. А якщо зовсім буде тут погано, тоді й махнемо до тебе на Землю, — весело сказав Зонколан, вирішивши не морочити собі голову розумінням земних чудес.

Два дні пролетіли швидко. Вони гуляли, говорили, їли і нічого не робили. Зонколан знову витратив кілька годин на вправи з мечем, а Нік просто насолоджувався останніми годинами спокійного життя. Це була прекрасна коротка пауза, проміжок, перехід від одного життя до іншого. Його тішило, що ось так, випадково, випали два таких тихих приємних дні, аби він міг усвідомити і звикнути до того, що все змінилося, все починається з чистого аркуша.

Збори в них не відібрали багато часу. У Зонколана нічого із собою не було, а Нік не розбирав сумки. Дорога в замок пролетіла непомітно. Вони нікуди не поспішали, тому гнати коня не було сенсу. Кілька разів зупинялися на невеличкі привали, не стільки для того, щоб відпочити, а щоб розім’яти ноги та щоб Зонколан викурив із задоволенням ще одну сигару і зробив ковток смачного коньяку. До замку маг під’їжджав доволі «теплим» і веселим після випитого. Половини коньяку вже не було.

Вони під’їхали до центрального входу в Замок. Минулого разу, бігаючи за магом по темних коридорах замку, Нік зовсім не зміг його роздивитися. Тепер він відкрився перед ним у всій красі. Навіть незважаючи на те, що вже починало темніти, Нік з неприхованим захопленням розглядав будівлю. Він бачив у своєму житті багато замків в подорожах по Європі, але то були просто порожні пам’ятки архітектури. А зараз перед ним був найсправжнісінький замок. Він був не надто великим, хоча Нік бачив тільки фасад, але і те, що відкривалося, було красивим, стародавнім та потужним. Вочевидь, творці замку будували його не тільки як місце для проживання, але й як невелику фортецю на випадок небезпеки. З боків від входу височіли дві невеликі башточки із наглядовими майданчиками та бійницями для стрільців.