Розділ «Глава 4»

Металевий гуркіт розірвав сон та увірвався в голову. «Ну коли вже це прокляте будівництво у дворі закінчиться. Дайте ж поспати людині, — подумав Нік. — Треба встати і закрити вікно. Все-таки буде трохи тихіше», — крутилися думки. Насилу вдалося відкрити одне око. Над ним була сіра кам’яна стеля. Думки почали бігати в голові, розганяючи сон. «Де це я?» — сам себе запитав Нік. Відповіді не знайшлося. Довелося відкривати друге око та повертати голову, щоб озирнутися. Погляд вперся в дерев’яну шафу біля протилежної стіни, а потім повільно опустився вниз, де зупинився на сумці. «Блін. Це не сон. Я все-таки пішов у перший клас в Школу, хоча це скоріше перший курс інституту», — прийшла в голову думка. Скажений день та дуже пізнє засинання давало про себе знати. Голова лягла на місце, очі закрилися і темний спокій повернувся в голову. Щастя було недовгим. Не минуло й хвилини, як у двері знову постукали.

— Ніку, вставай. До сніданку залишилося півгодини. Ще треба привести себе в порядок та підготуватися до занять, — звучав з-за дверей наполегливий голос.

Переборовши сильне бажання послати учня-куратора куди подалі нецензурними словами, Нік почав ворушиться в ліжку.

— Я зрозумів. Скоро буду, — відповів він, не відкриваючи очей, хоча ноги вдалося звісити з ліжка.

Через кілька хвилин Нік зрозумів, що починає засинати сидячи, довелося докласти зусиль, щоб знову відкрити очі. Голова далі відмовлялася навіть робити вигляд напруженої розумової роботи. Добре, що і без цього руки та ноги виконували звичну ранкову роботу. Він автоматично натягнув штани, футболку, взув ноги в капці, взяв новий рушник та вийшов у коридор. Потрапив ніби в мурашник, повз нього бігали учні, частина одягнених прямувала в бік сходів, частина сонних повільно рухалася в свої кімнати.

Нік приєднався до сонних зомбі і пішов до туалету. Кімната виявилася досить великою. Праворуч були ряди дерев’яних кабінок, а зліва місця для вмивання. «Все, як у якомусь туалеті на заправці, — подумав він. — Ось тільки немає дзеркал, умивальників та сушарок для рук». У кутку стояла велика бочка з водою, а поруч з десяток невеликих глечиків. Зміст кабінки змусив Ніка посміхнутися. Там навіть була якась подоба унітазу, правда, дерев’яна і без зливного бачка. Заміною останньому було відро з водою. Але найстрашніше, що в кабінці не виявилося звичайнісінького туалетного паперу. Ліна розповідала, що паперу робиться дуже мало і він дорогий. Очевидно, настільки, що в туалетах не використовується. Зате було ще одне відро з ароматною водою, якою він і скористався. Біля умивальника з’ясувалося, що відсутні зубна паста та щітка. Учні використовували невелику дерев’яну паличку і полоскали рот ароматною настоянкою з трав. Дряпати зуби деревинкою Ніку зовсім не хотілося, тому він тільки прополоскав рот настоянкою та вмився. Вода була прохолодною, якщо не сказати холодною, зате в голові нарешті прокинулися думки.

Часу розбирати рюкзак не було, він одягнув те, в чому був напередодні, та відправився шукати їдальню. Добре, що по дорозі траплялися такі ж любителі поспати, прилаштувавшись за парочкою, йому вдалося дістатися на сніданок.

Їдальня виявилася великим залом, який дуже нагадував ресторан в якомусь готелі. Правда, столи були на шість-сім чоловік, більш масивні, дерев’яні. Це для учнів. Окремо стояли столики для викладачів. Вони були менші, виконані більш витончено і покриті красивими скатертинами. Як у звичайній студентській їдальні, учні набирали собі їжу, а викладачам страви подавали офіціанти окремо.

— Ніку, йди до нас, — хтось гукнув його із залу. З-за столу, що стояв далеко, йому махав рукою Матотору. Він кивнув, даючи зрозуміти, що помітив і рушив вибирати їжу.

Не розбираючись у місцевих стравах, намагався брати те, що хоча б віддалено нагадувало йому їжу, яку він знав на Землі, шматок хліба, сир та м’ясо.

— Привіт, Матотору, — привітався вивантажуючи припаси на стіл. — О, і ти Касталатус тут. Ну, бачиш, все для тебе вчора добре закінчилося. А ти боявся.

— Здрастуй, Ніку. Я дуже радий. Правда, кажуть, що вибір Магістра Зонколана зчинив цілий скандал у Школі. Але я дуже радий, що ми з тобою будемо в одному клані, — відповів Касталатус.

За столом сидів ще один учень, дуже схожий на Касталатуса, такий же високий блондин, але виглядав більш дорослішим і серйознішим.

— Ой, мало не забув. Ніку, це Кавар Фундо, — спохватився невгамовний Матотору, вказуючи на сидячого поруч незнайомого учня. — Цього року він у нас в клані буде учнем-куратором.

— Ну, привіт, учень-куратор, — посміхнувся Нік. — Так це ти не дав мені спокійно поспати вранці. Я дуже сподіваюся, що тут не дуже вимогливо ставляться до відвідування занять, і ти час від часу будеш забувати стукати до мене в двері.

— Це мій обов’язок. І хоч я не в захваті від моїх нових обов’язків, але я змушений їх виконувати. Тож буду це робити сумлінно, — відповів серйозно юнак.

— Та добре роби. Я ж не проти. Але міг би старому робити невеликі поблажки, — знову пожартував Нік і взявся за їжу.

Він встиг лише пару раз відкусити саморобний бутерброд, як у повітрі задзвеніли срібні дзвіночки. Він не звернув на це ніякої уваги, хоча його сусіди по столу заклопотано вскочили.

— Давай швидше. Залишилося п’ять хвилин до початку занять, а нам треба ще заскочити в кімнати переодягнутися, — заторохтів Матотору, намагаючись витягнути його з-за столу.