Розділ «Частина третя»

Двоє в уніформі теж не подавали ознак життя. Хіба що молодший за званням поглядав на вікна квартири, з якої винесли покійного, ніби сподівався знайти в сивуватому склі якесь пояснення загибелі цього нещасного мешканця сонного міста.

З мікроавтобуса почувся регіт. Очевидно, водій розповів фельдшерам свіжий анекдот.

Слідчий здригнувся і плюнув на асфальт. Тоді навіщось поліз рукою в кишеню й мовив:

– Йдем, кинемо по сотці. Я знаю тут одну точку, там нас ніхто не побачить. Давай рубля!

– А якщо приїде начальник? – запитав стривожений підлеглий.

На обличчі старшого колеги засвітилася усмішка людини, яку врешті пробудили зі сну й потішили цікавою звісткою.

– Ти дебіл? Чого йому сюди пертися? Ото велика подія – старого діда закатрупили! Давай рубля, кажу.

Коли постаті в міліцейській формі зникли за рогом, з мікроавтобуса вийшов чоловік у білому халаті. Він теж плюнув на асфальт і заздрісно подивився їм услід.

Вулиця потихеньку сповнювалася гамором. Пробряжчав тролейбус, трясучи кудись у далечінь своїм облупленим, давно не ремонтованим довжелезним тілом. Із сивого двору різнобарвною ниткою висоталася тічка псів, котрі, ліниво покусуючи один одного, пленталися за худезною рудою самицею. Їх сторожко обминули двоє перехожих – робітники в зашмуляних куфайках. А вже за хвильку вулицею до автобусної зупинки посунули бабусі з торбами. Вони, очевидно, вставали так щодня, щоб зайняти місце на старому колгоспному ринку – торгувати соняшниковим насінням і польською паприкою (з-під поли, звичайно ж).

У хаті старої Лебезунихи все ще панувала тиша. Поволі здобувши рівновагу, погамувавши розбурхану свідомість, баба Світлана перейшла до дій. Зіжмакавши газету, вона повернулася в кімнату й відкрила дверцята грубки. Шматки роздертої світлини спалахнули в напівтемряві синюватим полум’ям і вмить обернувся на попіл. Стара, голосно зітхнувши, перегорнула його залізним гачком і з почуттям виконаного обов’язку зачинила дверцята.

Здавалося, стара кинула у вогонь і якусь частинку себе: своєї, можливо, дурнуватої молодості чи що?

І закрутила дверцята – так, як досі відгороджувала від себе самої ті сторінки свого життя.

Однак давні події, бачте, не хотіли горіти в полум’ї часу. Баба й сама розуміла це раніше, пригадуючи почуте колись давно біблійне: нема нічого таємного, що не стало б явним. Але сьогоднішня пригода таки дуже й дуже глибоко вразила її. З пітьми років підле життя вихопило свій найгірший козир і кинуло в гру.

Що це була за гра?

Хто проти кого розпочав її?

Які таємні чи явні сили ховалися за постатями учасників?

Чи не вперше баба Світлана всерйоз і надовго задумалася про це. Адже якщо вважати за істину, що у світі завжди триває битва добра зі злом, то нинішня ситуація вперто не вкладалася в таку схему. Скільки Лебезуниха не вдивлялась у плетиво останніх подій, як не аналізувала усіх, хто вплутався й був причетним до них, добра угледіти не могла і квит!

Де ж світло в цій темені?

Хто ж той, що протистоїть демонській суті всього, що відбувається? І чи є він узагалі?

А може, це кінець? Може, уже нема в цьому бруді жодної чистої душі? Може, це агонія, добро подолане, а на землі, де править рогатий, триває битва зла зі злом? Може, перехід між явним людським життям і пеклом уже відбувся, тільки ніхто цього не бачить, ніхто не розуміє?