Розділ «Частина перша»

– Це дуже серйозно! – парторг наблизив своє обличчя впритул, і Максим мимоволі відсахнувся. – Я радив би вам відкласти всі справи і негайно йти за мною.

– То, може, я хоча б…

– Максиме Анатолійовичу!

На те не було ради.

– А хто він, той чоловік, пробачте, той… товариш? – запитав Смаль.

– Як би вам це сказати?! – зморщив чоло парторг. Непомітно він перейшов на «ви», і цей аж надто офіційний тон Максові також не подобався. – Цей товариш із такої… я б сказав, установи, називати вголос яку мені б зараз дуже й дуже не хотілося. Ви розумієте мене?

В очах парторга виразно світився страх. Максові теж стало не по собі, навіть посталкогольна нудота відступила кудись на задній план. Отже, якщо вірити словам цієї людини, десь там, нагорі, на нього чекає працівник органів? Нісенітниця! Чому? За що? Навіщо, біс його забирай?!

Макс покірно рухався услід за парторгом, відчуваючи, як його серце стискається в грудях від наростаючої тривоги. Це був навіть не страх, а щось холодне й пекуче, загрозливо-нестерпне у своїй непередбачуваності. Єдине, за що він зараз міг би відповідати сповна, – так це за свої випивки. Але ж п’є кожен. Причому навіть з їхнього цеху Макс – далеко не найгірший, щоранку все чоловіцтво приходить, наче м’ясорубкою перемелене, в кожних зіницях світиться німа потреба – похмелитися.

Смаль швидко перебирав у не надто тверезій голові всі можливі загрози. Може, хтось уже доніс їм про сімейні сварки? Одразу ж відкинув таку думку: якби працівники органів державної безпеки цікавилися всіма підряд пияками й скандалістами, часу для іншої роботи в них не залишилося б. Тоді чому ж ним цікавляться органи?

Жартувати з цим, знав, не варто. Співробітники пошепки розповідали історію, яка трапилася з Микитою Бондарем, годинниковим майстром, затятим мовчуном: у своїй майстерні той мав необережність слухати радіо «Свобода». Хтось на нього доніс, – і якраз про те, що Бондар крадькома слухав передачу про Голодомор в Україні. Наступного дня, і згодом багато-багато днів поспіль годинникаря викликали у відому установу (Макс навіть подумки не бажав згадувати її назву, мати колись радила йому: не вимовляй, щоб не накликати). У будці Микити Бондаря зробили обшук і знайшли касети з блатними піснями російського емігранта Віллі Токарєва[5] – цього, окрім радіопередач про голод, було достатньо для великого клопоту. Бондар ходив на ці бесіди, аж поки в його поведінці не почали вбачати багато дивного. Врешті Микита зовсім зник: на його дверях висіла велика металева колодка, й багато хто шкодував за ним, бо кращого годинникового майстра, як не крути, не було. Зате потім стало відомо, що годинникар закінчив психушкою – щось, мовляв, у його мізках надламалося. Словом, пропав чоловік, хоч Макс згодом бачив його ще не раз…

Парторг зупинився перед якимись дверима, проминувши перед тим приймальню директора. «Чому тут?» – запитав себе Макс.

– Заходьте, товаришу, – запропонував парторг і поспіхом відчинив двері. Чи не вперше за весь час їхнього знайомства Максим помітив у зіницях цієї людини ледь помітну тінь співчуття.

– А ви?

– Я останусь тут.

Максим увійшов у кабінет, з якого, очевидно, перед тим випровадили когось із експедиторів чи бухгалтерів. Папки із заводськими паперами так і залишилися на столі, за яким тепер сидів кремезний русявий чоловік. Побачивши Максима, він коротко привітався й назвав своє прізвище, яке Макс чомусь не зафіксував.

– Доброго дня! – й собі озвався до незнайомця.

– Сідайте, Максиме Анатолійовичу. Мене звуть Миколою Трохимовичем. Закурите? – запропонував миролюбно, навіть з якоюсь теплою, доброзичливою посмішкою гість.

– Ні, дякую. Не курю.

– Я бачу, ви тривожитеся, товаришу Максиме. Не варто. Я прийшов до вас просто поговорити, – сказав Микола Трохимович. – Але не буду приховувати від вас: ця розмова залишиться суто між нами, згода?

– Та ж я що? Я ж не проти, – якось невпевнено промовив Макс.