Розділ «Частина перша»

– Я… я… ніч-чого не можу сказати.

– Правильно. Бо ще тоді пішки під стіл ходили. Але ви, товаришу Смаль, могли щось знати від вашої дорогої матінки. Зрештою, від тещі Клавдії Огром’як, яка, якщо я не помиляюся, є зараз немічною і доживає віку під вашою опікою. Так чи ні?

– В-вона д-доживає…

– Та заспокойтеся ви! Нате ось, випийте, – примирливим голосом промовив Микола Трохимович і налив горілки.

Макс єдиним ковтком кинув пекучу рідину в пересохлу горлянку.

– Заспокойтеся. Ніхто не збирається вас переслідувати за таку невинну брехню. Я б і не згадував про це, якби ви не почали впиратися.

– М-можна ще? – запитав усе ще тремтячим голосом Максим і простягнув руку з порожньою чаркою.

Гість поглянув на нього і, усміхнувшись, налив знову – цього разу й собі також.

– Тепер, я надіюся, спілкуватися нам буде простіше, – кивнув оперативник, голосно видихнув повітря і випив. – Нас, Максиме Анатолійовичу, – при цих словах Микола Трохимович грайливо блиснув оком, – цікавить у цій історії все – від того, хто і як убив Гюнтера Вольфа, і аж до таких подробиць: що, скажімо, зазвичай любила їсти на сніданок ваша бабуся. Зрозуміло?

– Але ж я нічого не знаю.

– Вірю. Вірю, товаришу Смаль. Але ви можете дізнатися. Розпитайте в сусідів, поговоріть із тещею – замість того, щоб день у день з нею сваритися. Не кленіть її. Замість того краще провітрюйте її кімнату, кажуть, там добряче тхне, а це шкідливо для здоров’я. Клавдія Огром’як – надзвичайно цікава жінка, й вона може дуже багато знати. І запам’ятайте ось що: нам хочеться, щоб вона ще трохи пожила на світі, розумієте мене? Дуже-дуже цікава жінка…

Марина ввійшла на кухню й поставила біля столу торбину з продуктами.

– Ось. Купила кефіру, можна буде картоплі насмажити. У гастрономі сьогодні – страшний суд. Люди за маслом стоять. Так що ледве вдалося допхатися до прилавка. Я тобі скажу, вони вже зовсім подуріли, беруть по два-три кілограми, ніби з голодного краю вирвалися.

На кухні, втім, відчувалась якась напружена атмосфера. Виймаючи продукти, поглянула на свого чоловіка.

– А ти чого такий?

Макс мовчав, обіпершись на одвірок. Мав похмурий вигляд. Марина ще раз поглянула на нього й мимоволі здригнулася: цей сповнений злоби погляд не віщував нічого доброго.

– Ти чого такий, Максе? – перепитала знічено Марина. – Може, стара щось тобі лихе бовкнула? Якщо так, то не звертай уваги, вона й мене не шкодує, верзе різні дурниці. Хай собі говорить. Мати вже зовсім з розуму виживає.

Максим уперто мовчав, лише обличчя його забагряніло від припливу крові. Голосно сопучи, незграбно перевалився з ноги на ногу й знову завмер біля дверей.

– Ну що знову сталося, га? Максиме, ти можеш мені сказати?

– А ось що!