Розділ «Частина перша»

– Знав. Кажу ж тобі, Ривка йому розповіла.

– Може, краще було не вбивати, а випитати все в нього? – звела догори опухлі від сліз очі Клава. – Ти поспішила. Я б могла…

– Не будь смішною. Ти добре знаєш, якою була Ривка, вона вміла тримати язика за зубами. Якщо вже нам, своїм найкращим подругам, вона не хотіла звіритися про місце схованки, то нізащо не сказала би про те Гюнтерові наперед. Ривка завжди була обережною. Аж занадто обережною.

– Чому ти кажеш «була»? Чому «була»?

– Бо нашої Ривці вже нема, зрозуміла? Її нема. Є лише розтоптана нещасна істота, яка навіть не пробує врятуватися, та й то завтра її розстріляють. І ми з тобою нічого не зможемо зробити для неї.

У кімнаті запанувала важка тиша. Обидві подруги стояли ні в сих ні в тих над розпростертим на підлозі покійником.

– Не розумію, як ти могла отак узяти і вбити його, – чи то запитала, чи, важко роздумуючи вголос, промовила Клава, вдивляючись у Світланчине обличчя. – То ж людина, жива людина…

– Коли треба – я багато що можу. І ти зможеш, якщо треба буде. Не забувай, що саме Гюнтер відвів Ривку в гестапо. Добре розумів, що з нею буде. Запевно не хотіла сказати, де скринька захована, от і помстився.

Клава дивилася на вбитого солдата. Чи міг бути здатним на таку підлість? Очевидно, що міг. Чужий зайда в чужому місті… Що його тут стримувало? Та ніщо!

– І подумай про те, Клавцю, що ми почали, і що маємо ще зробити. Не знаю, як тобі, але мені заїжджий німець на заваді не стане. Я хочу жити в цьому світі, а не мучитися.

– А що ж Ривця? Як же вона? Ми завжди були разом, утрьох жили і мріяли…

Світлана, яка заходилася витирати ганчіркою стола, підвела голову:

– Ми мусимо ще її побачити. Ще хоча б один-одненький раз побачити, перш ніж…

– То її не стане? – безпомічно простогнала Клава.

– Не стане, Клавцю. А ми виживемо. Даю тобі слово.

– Ти любила Ривку?

Стара мовчки дивилася в стелю. Важко було уявити, що вона могла день у день знаходити в тому спогляданні білої, трохи потрісканої площини вгорі над собою. Незворушне тіло на облізлому дерев’яному ложі нагадувало велику викинуту на берег життя рибину, приречену на повільне вмирання. Очі Клавдії Огром’як блудили, а вуста ледь-ледь ворушилися: чи то вона прагнула промовити, чи щось говорила сама собі – зовсім тихо, невловимо для стороннього вуха.

– Ти пам’ятаєш, Свєтю, оті її останні слова? – нарешті таки промовила вголос немічна. – Тоді, коли їх німці вели на розстріл, пам’ятаєш? Моторошне видовище – неначе живі мерці. Я ще й зараз бачу, як вони йдуть – сунуть покірним стадом у страшну пащеку смерті. І наша Ривця між ними. Пам’ятаєш, у неї вже не було обличчя, вона була такою ж сірою цяткою в юрбі приречених, як і всі. Що вона тоді гукнула нам із натовпу? Ти згадай, вона обернулася і крикнула нам: «Шукайте мишіґіна!» А потім ще раз повторила, пам’ятаєш? Я довго думала, Світланко, над цими її словами. Навіть не попрощалася, тільки крикнула: «Шукайте мишіґіна!»

– Ти любила Ривку? Скажи, любила? – вперто повторила баба Світлана своє питання.

– …Це був код, розумієш? – хрипіла немічна. – Ривка завжди була схильною до таємничості. Вона одразу замикалася в собі, коли стосувалося чогось важливого. Адже ми жили серце в серце, – ти ж знаєш – ми дуже часто звірялися одна одній. Та в неї завжди був у душі закапелок, до якого навіть мені було входити заборонено. Ти подумай, вона ж недаремно сказала нам ті дивні слова перед самою смертю!