Розділ «Частина перша»

– Ми ж робили, пробували…

– …І мене ніколи по-справжньому не цікавила її скринька, отак!

– Але ж це зрада, Клавцю! – вражено прошепотіла Світлана. – Зрада нашої мрії.

Немічна знову дивилася в стелю. Вона не могла повернути голови, щоб поглянути в очі своїй подрузі, з якою вони прожили стільки, що й страшно було згадувати.

– Я завжди підозрювала, що між вами щось було. Щось більше, ніж дружба. Справді, Клавко, уже мені не випадає ображатися, – зітхнула Світлана. – Наше життя згоріло, як бенгальський вогонь. Як ти думаєш, Ривка могла б тобі… віддячити взаємністю?

– Могла б, я впевнена. Але її багато що стримувало. Її віра, стосунки в сім’ї, врешті міг бути поговір між людьми. Для молодої жидівки це погано, дуже погано. Але в очах у неї це було – хоч убий мене, але я в це вірю.

– А ти?

– Я? Мене ніщо не зупиняло, ти ж знаєш. І от результат. Подивись на мене. Руїна! А скільки я тепер маю передумати, Господь же не бере мене чомусь… Ти не уявляєш, про що я кожен Божий день думаю. Адже в мене стільки часу, в мене увесь час – який тільки є. Поки немає Макса з Мариною, поки не чути їхньої лайки і прокльонів, я можу думати про все на світі. Але знаєш, я так нічого й не можу зрозуміти…

Світлана мовчала. Може, думала вона про себе – про свій власний світ і про свою долю, таку подібну до Клавиної. Подібну, але інакшу, бо ж у кожної людини є своя шпаринка в цьому світі, і своя дорога, сплетена лише зі своїх подій і переживань. І гріхів також.

– Учора сказала Максові, що я лесбіянка, – іронічно, трохи заспокоївшись, мовила немічна. – Ти б побачила його обличчя! Звідки в ньому стільки злості, в цьому хлопаєві, га? Його батько був таким тихим, непомітним, аж ніяким. Нікому лихого слова не сказав. Мати, Мойра, ти ж пригадуєш, була доброю, спокійною жінкою. Звідки ж воно таке взялося?

Максим переступив через калюжу. Дах у заводському цеху протікав, і коли навколо двигтіли машини, срібні плеса невеличких калюж на цементній підлозі бралися дрібними брижами. В усі боки від цих калюжок розходилися широкі порепані сліди, прокладені мокрими шинами автонавантажувачів, і невеличкі – від ніг робітників.

Тільки б не налетіти на когось із керівництва. Заповітна десятка гріла його серце в нагрудній кишені: вчора ввечері Макс трохи перебрав із сусідами (ніби відчуваючи наближення пиятики, він зайшов до сусіднього будинку – і не помилився, стіл був уже накритий, а чоловіцтво ще навіть не встигло сп’яніти), тож зараз традиційна змова колег із цеху була йому на руку. Отож потрібно було прошмигнути через прохідну до гастроному, тицьнути знайомій продавщиці затерту червону купюру – й назад. Ключі від каптьорки також були в їхніх руках, тому…

– Максиме! Ходи-но сюди!

Парторг! Чолов’яга здригнувся й подумки вилаявся. Зустріч із цією людиною ніколи не віщувала чогось доброго. «Якщо білети на лекції знову пропонуватиме – ще півбіди, – подумав, зупиняючись. – Можна буде сказати, що сьогодні гроші залишив у інших штанях, а завтра як-небудь усе саме собою вирішиться». Утім, парторг іноді мав звичку доручати й щось гірше: скажімо, написати статтю до заводської стінгазети зі схваленням курсу компартії, виготовити каркас для панно, яке вони ж таки нестимуть на майбутньому жовтневому параді, врешті – підписати колективне звернення з осудом когось зі співробітників за халатність чи пиятику. Максим обминав парторга десятою дорогою, добре знаючи, що колись ці водянисті холодні очі зупиняться і на ньому. Тоді доведеться шукати роботу, тим більше, що десь у червоній папці в парторга під пахвою вже чекають своєї долі два доноси про Максимові запої, і ще один – про бійку в пивбарі. Навіть знав, хто їх написав: один із донощиків, Дмитро Барикін, приїхав десь аж з-під Курська (як цього слизького чоловічину занесло на Волинь – тільки сам Господь міг знати), другий, Микола Клімчук – свій, місцевий, але такий же слизький. Обоє працювали електрозварювальниками, отож обпалені пики цих підлячків так і пашіли, коли до цеху заходив їхній кумир.

– Товаришу Смаль, у нас до тебе серйозна справа.

Уже те, що парторг промовив слово «нас», не могло віщувати добра. Очевидно, сьогодні він виконував чиєсь доручення. Подумавши про це, Максим шанобливо схилив голову.

– Але, здається, ти кудись поспішав?

– Угу, – коротко відповів роботяга.

– Ну що ж, доведеться повернутися. Зараз ми підіймемося нагору, де з вами зустрінеться одна людина.

– Але ж я…