Розділ «Частина перша»

– Я вже думала.

– І не змогла розгадати, правда? Як і я, – зітхнула Клавдія. – А вона ж тоді відкрилася нам! Ривця кинула нам з юрби золотий ключик – той, якого ми з тобою так шукали. Тільки ж де він? Про якого мишіґіна мова?

– Я перебирала всі можливі імена. А може, Ривка не людину мала на увазі? – глухо озвалася з-під стіни баба Світлана. – Може, вона мала на увазі якесь поняття чи фразу, яку ми з тобою мали б пам’ятати? Ривка ж сподівалася, що ми зрозуміємо… Так-так, вона розраховувала, що ми здогадаємося. Не знаю, Клавцю, не знаю.

За вікном шуміло верховіття дерева, що росло поряд зі збудованим Максом курником. Тоненьке гілля ледь чутно стукало у відчинену шибку.

– Але ти не відповіла на моє запитання. А я хочу знати, – все ще наполягала стара Лебезуниха.

– Ривка була стриманою. Зовні стриманою, хоч, я знаю, всередині в неї все горіло. А ще ж її браття! Ця підлота не давала їй дихнути…

– Ти любила її чи ні?! Відповідай! – скрикнула скоцюрблена під стіною жінка. – Ми занадто старі з тобою, щоб загортати це в папірці! Я хочу знати!

– Господи, ми ж були найкращими дівчатами. Парубки гинули за нами. Та ж вони дихали нам услід, як голодні пси.

Лебезуниха не зводила палаючих очей зі своєї незворушної подруги.

– Може, тому Бог і покарав мене паралічем. І що лежу я тут на дверях – то це недарма, – все ще намагалася заховатися у свої роздуми баба Клава.

Слова прозвучали й розтанули в кімнатних напівсутінках – і враз давні подруги відчули, як густішає навкруги тиша, як наповнюється вона нестерпною недомовленістю.

– Чи любила я її? О Господи! Чи ж пам’ятаєш ти, Світланко, її бліде, чисте-чисте, немов якесь неземне обличчя, отой невловимий, недосяжний шовковистий пушок, яким, здавалося, вкрите все її прекрасне тіло. Це темне волосся, таке контрастне на її білих тендітних плечах. Ті великі, виразно-темні її очі, в яких легко можна було втопитися! Коли б тільки бути поеткою: написала б поему! Я тільки раз бачила Ривку голою – а вона ж завжди була такою стриманою! – і я померла, коли вона скинула сорочку, розумієш?! Я померла.

– Ти…

– …А коли їх вели вулицею на смерть, я померла вдруге. А вона… вона, поки ми були разом… вона, може б, і… та що там говорити…

Старезною зморщеною щокою повільно поповзла блискуча сльоза. Вона скотилася до брудної затертої подушки й зникла десь у складках матерії,[4] що давно не знала води.

– Клавцю, ти плачеш? Стримайся!

– Я ненавиділа її сім’ю. Ні, може, батька й маму ні, лише братів – оцих виродків, готових за найдрібнішу монетку втопити людину в ложці води. І вони топили! Згадай, скількох вони пустили з торбами. А її… на неї я готова була молитися. Навіть наша золота мрія здавалася мені безглуздою забавкою, нісенітницею, коли я заглядала в ці магічні очі, коли я торкалася її невагомих пальців, – і мене била пропасниця.

– Клавко, в тебе ж було стільки чоловіків!

– Нісенітниці, безглуздя! За те все, що я з ними виробляла, – тепер спокутую. І за нашу Ривку – бо ми не змогли її вирятувати, ми не зробили всього, що треба було зробити. Я ніколи собі цього не прощу.

Світлана відчувала, як хитається під нею підлога. Давній біль засмоктував, підступав до горла, як твань у лісовому болоті.