Розділ «Частина перша»

– Освіта, де працюєте, назва вашої посади…

Максим відповідав, прислухаючись до тепла, яке розливалося тілом, потроху приводячи його до тями. З досвіду знав, що принаймні впродовж доброї години матиме спокій від важкої похмільної нудоти. Якби цей жевжик налив ще чарку (он ціла пляшка на столі!) – можна було б і до обіду перебути. Максим уявив, які зараз люті на нього колеги – там, у цеху. Нема ні його, ні десятки, ні пляшки, еге ж?

– Отже, товаришу Смаль, нас цікавить одна вельми заплутана справа. Така собі пересічна німецька сім’я звернулася до радянського посольства в Німеччині з проханням відвідати Волинь. Основна причина, вказана в заяві, – бажання віднайти могилу свого загиблого родича, колишнього німецького комуніста Гюнтера Вольфа. Чи вам знайоме це ім’я?

– Ні, не знайоме.

– Не поспішайте з відповідями, товаришу Смаль. Краще добре подумайте, пригадайте, може, щось і прийде в голову.

– Справді, я щось чув про німця, котрого шукали родичі.

– От бачите?! Що ж ви чули? Від кого?

– Ну, від кого – то вже й не пам’ятаю, – почухав потилицю Макс. – Здається, я ще пацаном тоді був, коли шукали якусь могилу.

У Максимовій уяві раптом вималювалась яскрава картина – рівчак для фундаменту під курник і людські кості на його дні. Ось тобі й на! Уже шукають! Треба ж було отак таємно, по-злодійськи, вигребти ті останки в смітник? Чи не краще було зразу піти й заявити? Однак, може, то були й не кості того самого Гюнтера Вольфа, хто тепер докаже?

– Про що ви так задумалися, Максиме Анатолійовичу? – долинув голос із-за столу.

– Та так, намагаюся пригадати. Бачите, про це я більше з уривків різних розмов знаю – сусіди балакали, що в тій справі так нічого й не знайшли.

– А ви не знаєте, чому саме на вашій вулиці шукали останки Гюнтера Вольфа?

– Та я вже й сам думав про таке, – відповів Макс, гарячково розмірковуючи, говорити зараз про свою знахідку чи ні. – У цьому немає ніякої логіки. Адже Луцьк великий, була війна, і вбити того німця могли будь-де. А якщо він ще й німецький комуніст, то його могли, скажімо, замордувати й свої – в гестапо. Я багато читав…

– Те, про що ви читали, – дурня! – роздратовано перебив його Микола Трохимович. – Однак у чомусь ви маєте резон. Справа в тому, що Гюнтер Вольф навряд чи міг бути комуністом, і ми маємо великі сумніви щодо цього. Я думаю, що родичі навмисно так написали в заяві, щоб отримати дозвіл. Але нас, товаришу Смаль, не так легко обдурити.

Справа набирала загрозливого характеру. Максим відчув, як йому під сорочку вкрадається слизький мерзотний холодок страху. Отже, якісь німці прикриваються твердженнями, що шукають свого родича-комуніста. Еге ж, в іншому випадку радянська влада просто не впустить їх на Волинь. Якщо ж той Вольф був гестапівцем або навіть простим фронтовим офіцером, то виходить, що саме він, Максим Смаль, приховав останки фашиста, окупанта? І не лише приховав, але й не бажає зізнаватися в цьому товаришам з органів.

– Ми перевірили родинне дерево цих Вольфів, – продовжував гість, обпікаючи своїм чіпким поглядом Макса. – І знаєте, що виявили?

– Звідки ж я можу знати?

– А виявили те, що дядьком цього так званого комуніста Гюнтера Вольфа є не хто інший, як сам генерал Віктор Лютце.

Макс мовчав. У його серці боролися страх і цікавість.

– Думаю, вам буде цікаво довідатися, що генерал Віктор Лютце загинув теж на Волині. На його автоколону поблизу села Пілганів Луцького району напали бандерівці й винищили всіх до ноги.