Розділ «Частина перша»

Молода оголена жінка ніяк не могла потрапити рукою в рукав сорочки. Її очі блукали кімнатою, щораз уникаючи тіла, що лежало на підлозі.

– Гюнтер – сволота! Як і всі вони! – кинула злостиво Світлана.

– Ні, він був добрим.

– З тобою, але не з Ривкою.

– А що Ривка?

– Я ходила в гетто. Туди не можна заходити, але я дала якомусь гевалові пляшку самогону – і він мене впустив. Там усе за колючими дротами, повно жидів, сидять один на одному, з малими дітьми, усі якісь, мов неживі. Ледве знайшла її, бідну. Вдалося поговорити. Ривця розповідає страшні речі. Каже, що Гітлер наказав убивати всіх жидів і циганів. Завтра, можливо, їх виведуть з гетто і розстріляють – рабин уже відкрито про це з ними говорить.

– Господи! За що? Там же їх тисячі, невже всіх? І дітей?!

– Усі вони покірні, як вівці, розумієш? Тисячі старих і малих сидять і чекають смерті, і я сказала Ривці, що не можу на таке дивитись.

– Ривка може відкупитися! – вигукнула Клава, уже майже отямившись.

– Чим?

– Вона вродлива і багата.

– Ти наївна, Клавцю. Ми обоє наївні. Ривка розповіла мені ось що: вона сказала Гюнтерові про скриньку, і про те, що всередині, – в надії, що той німака допоможе їй вирватися. Увечері того ж дня Ривку взяли в гестапо. Там було шестеро німців і двоє наших. І всі її мали по черзі, як уже хотіли – і так, і сяк, а найгірше наші.

– Наші? Це котрі?

– Було там двоє бовдурів, справжні лайдаки, лазили по світу й до людей чіплялися. Ще за Польщі вони виграли гроші в льотéрію[2] і відкрили крамничку. А батько нашої Ривки з братами вирішили, що негоже ґоям[3] комерцію мати. Старий Гершко підсунув їм якісь липові папери, а потім підло обібрав до нитки на якомусь ґешефті. Хлопці пробували судитися, а далі змушені були віддати їм за борги свою крамницю й пішли по світу голі й босі.

– І що?

– Клялися, що помстяться за обман. А тепер, бачиш, діждалися моменту й допалися до бідної дівчини, як голодне стерво. Ти б подивилася на неї…

– Господи, що ж робити?

– На відміну від тебе, я вже дещо зробила, – коротко мовила Світлана і потягла остовпілу Клаву до столу. – Не стій, ворушися трохи. Треба десь подіти Гюнтера. Думай, думай, де ми його закопаємо.

Клава боязко переступила через небіжчика. Навіть не вірилося, що цей чоловік, цей солдат німецької армії, котрий зовсім недавно так гаряче стискав її у своїх обіймах, уже не встане й навіть не поворухнеться. Стіл, що не охолов іще повністю від її розпаленілого тіла, був заляпаний кров’ю.

– То він знав про скриньку?