Розділ «Частина перша»

– Ми? – луною здійнявся попід стелю Клавин напівшепіт.

Про що вона могла думати, лежачи на тих облуплених дверях, хіба лише сам Господь міг відати.

– Еге ж, Клавцю, ми з тобою. Чи тобі, може, здається, що ти й не жила зовсім, га?

– Чому ж ні? Я й зараз… ще себе почуваю… майже молодою, – відповіла баба Клава.

Лебезуниха не витримала й захихотіла, здригаючись усім тілом:

– Ой ти, стара торбо! Мовчи вже про свою молодість.

– Мені сьогодні зранку здалося, що піді мною – не двері, а щось таке нетривке, рухливе, мов човен або вітрильник, – заговорила тихо й меланхолійно баба Клава, не звертаючи уваги на сміх своєї подруги. – Я майже відчула, як він, цей мій химерний корабель, хитається на воді, як гойдають його морські хвилі, як плюскотить під його днищем течія. І ти знаєш, Свєтю, я подивилася на стелю, оці обдерті стіни, на ці магазинні шпалери – а їх нема! Нема і квит! Замість того – світло-голуба далечінь, білі хмарки у високості, чайки на їхньому тлі – і вітер, ві-і-ітер волі. Так гойдало мене довго-довго, і я згадала, Світланко, як ми мріяли відпливти отак-от чимдалі звідси – в далеку Америку. Щоб не бачити більше ані оцих злиднів, ані цих безталанних людей, ані зайд, котрі приходять і відходять, котрі товчуться на цій землі, й від того нема тут ні щастя, ні добра. Ти пригадуєш, як ми про це мріяли? Як ми хотіли до тієї Америки?!

– Пригадую, Клавцю.

– Як ми рвалися до тих Штатів! Немов чогось доброго, ніби спасіння хотілося! Мені, віриш, тоді здавалося, що вирвемося, ось-ось вирвемося і, поки молоді й вродливі, ще заживемо. По-людськи заживемо, розумієш? І сьогодні я, хоч і ненадовго, ще відчувала в собі живу молоду кров.

– Еге ж, кров у тобі завжди грала. Ще й як грала…

– А потім, коли марева наді мною розлетілися, й оцим ложем перестало хитати, я наче прокинулася і раптом згадала Гюнтера.

– Гюнтера! – з притиском прошепотіла вслід за подругою баба Світлана. – Чому Гюнтера? Чому його?

– Так, Свєтю, згадала Гюнтера. Оте його вигоріле на сонці волосся, квадратову щелепу, завжди випрасуваний мундир. Я згадала, як Гюнтер смішно вимовляв слово «Мюнхен» – Мю-ю-юніх…

– Це ж було тут, правда? – тривожно озвалася Світлана. – І він мав тебе на столі. Клавцю, перестань, навіщо ти про це згадуєш?!

– Тут, Свєтю, тут. Він мав мене на столі. Ах, скільки бачила ця кімната, скільки вона всього чула! А як він кричав: «О, Клавка, о-о-о, Клавка!» Гюнтера збуджували мої широко розплющені очі, він кричав від задоволення, коли ти вилізла із шафи і взяла його пістолет.

– Мовчи!

– Пам’ятаєш? Коли ти…

– Мовчи! Не говори!

– Коли ти вистрілила йому в потилицю, пригадуєш? – ніби на зло подрузі й далі говорила немічна. – Маринка вже була зачата. Вже тоді. А я була непритомна від задоволення, тіло Гюнтера не могло впасти, бо його стискали мої ноги.

– Навіщо ти це згадуєш? Годі! Май на увазі, Гюнтер лежить он там під вікном. Не накликай його! Мені страшно, Клавцю!