Розділ «Частина перша»

– Розжену це кляте кодло!!! – долинув його несамовитий крик уже зі спальні.

Коли там, за вікном, тихим рипінням озивалася бляха прибудовки (Макс поставив присадкуватий курник, приліпивши його до самої хатньої стіни), баба Клава завжди здригалася: зовсім не від несподіванки, а просто так – виходячи зі свого традиційного й завжди химерного душевного стану. Адже вона не могла нічого бачити, бо лежала обличчям догори і плечима до вікна. Але навіщо було бачити, коли стара знала послідовність тих звуків напам’ять. Так – наче котрийсь із блискучих творів Шопена, тепло кожної нотки яких за довгі роки відклалося у глибинах її химерної свідомості. Життя змусило тепер цінувати не лише солодкий відгомін музики, але й будь-які звуки – це була майже єдина розкіш для немічної.

…Отже, немічне сопіння там, за вікном, вона вже пропустила, не вловила. Мабуть, тому, що задумалась. Тепер порипує бляха – якщо в курнику є кури, то за мить вони з вереском повискакують на подвір’я. Одначе птиці, видно, в халабуді не було. Почулося лише важке дихання й одразу по тому скрипнула віконна рама.

Баба Клава поглянула на тінь, що впала з вікна на протилежну стіну, і мовила до неї:

– Пішли, пішли вже. Залазь мерщій!

– Дай, Боже, Клавцю! – озвався тихий тремтячий голос біля вікна. Якби немічна могла бачити, то уздріла б цікаву картину: у віконному квадраті виднілися досить значні за розмірами округлі сідниці, щільно обтягнуті залатаною спідницею, і якісь аж надто непропорційно малі блискучі підошви калош. Істота, що лізла до кімнати задом наперед, очевидячки, ніяк не наважувалася здолати останній рубіж – опуститися на підлогу.

– Забрали крісло, а я тепер мучитися мушу, – пробурмотів жіночий голос.

Світлана Лебезун, ровесниця Клавдії Огром’як, була в хаті небажаною гостею. Завжди лютий Макс не хотів її бачити ні секунди, тому щоразу безжалісно гнав із порога, вигукуючи погрози:

– Ще раз тут побачу – ноги повикручую!

Єдине, що могло б його зацікавити й умиротворити, – це коли б стара Лебезуниха знала, де скарб, але й Клавина колежанка цього, очевидно, не відала.

Чомусь не любила її й Клавина донька Марина – загалом, без видимих причин, хоча колись вона добрий шмат свого дитинства вигопцяла на розкішних колінах тьоті Свєти. Щось у їхніх стосунках надламалося за ті роки. Може, Марину зачепила репліка материної подруги, яку та необачно кинула їм у докір одного прекрасного дня:

– Чого ж ви матір на двері поклали, невже тапчана якого нема в хаті?

– Досить, ви уже своє відлежали на пухових перинах! – злобливо гарикнув у відповідь Макс. – Старі профури! Та ви тільки те й робили, що товклися з кавалєрами на м’яких ліжках! Усе життя! А нехай тепер спробує!

Що ж, Максової злості могло б вистачити й на десятьох. Завжди був лихим і похмурим, мав напоготові слівце-друге:

– Ще й тебе скрутить, зажди! – кинув під зав’язку в обличчя й бабі Світлані.

Лебезуниха промовчала, бо цей чоловічина міг і стусана в плечі дати. Відтоді приходила до Клави хіба крадькома, коли Макс і Марина йшли на роботу: підсовувала до курника великий дерев’яний ящик і, тихо сопучи, вилазила на дах. Далі рачки, аж під колінами вгиналася бляха, – до вікна. Там, де раму замикали шпінгалетом, Світлана проколупала ножем невелику канавку, аби можна було підважити стального язичка й відкрити. Коли в кімнаті біля вікна стояло крісло, стара без клопоту злазила досередини. Та якось Макс, затуливши рукавом носа, зайшов у кімнату й забрав його. З того часу Світланині здибанки з колежанкою почали супроводжуватися роздратованим буркотінням – адже їй тепер доводилося або стояти, або сидіти на підлозі.

– Що нового, Свєтю, між людьми? – запитала баба Клава, коли її подруга вмостилася під стіною.

– Або то люди? Коли б ти тільки подивилася на них… Живуть, як сновиди. Зранку повні вулиці їх – мов жебраків – згорблених, понуркуватих, сумних. Сірома, та й годі… Сунуть на роботу, немов барани на м’ясокомбінат, біля тролейбусів пхаються. А ввечері все п’яне в дим. Позаливають сліпаки та й тішаться, що вже зовсім близько до комунізму. Отаке-то…

– Суєта… – озвалася басовито Клавдія згори.

– Так-так, саме так, дорогенька моя. Ох, як згадаю, з якими людьми прожили своє дитинство ми, соромно дивитися на теперішній світ.