Розділ «З ЛИСТУВАННЯ»

Приболюю потроху я, моя голубочко, грипую. У нас косив грип здорово. Зачепив і мене. Легенький, а все трусить. От і позавчора ввечері трусонув. Сьогодні і вчора не вилажу, працюю вдома. І цинга косить. От іще як учепиться — хай їй трясця! Я лежу й думаю, щоб я оце їв. І надумав, торті (Чи чула отаке?) Тільки великий-великий торт. Товстий. Бісквітний. І щоб зверху було на вершок масла. І щоб у тому маслі було повтикано фруктів — так кілограмів зо п'ять! І щоб усередині в торті було запечено, — ну, хоч із півдесятка свинячих одбивних! От, брат, торт!

Цілую тебе всю, кріпко і много. Люблю. Жду. Муру цілуй. Хай пише. Картуза не присилай — перелицював старий. Грошей пришли, як можеш. Продай щось моє. Тепер з навігацією у нас, здається, можна буде дещо купувати. Ти мені крб. 50 телеграфом. Зубного порошку і їсти! Будь здорова й щаслива. Хай тебе доля береже! Вячко як? Цілую. Твій П[238]

Конвертів!

Паперу!

11 травня 1936 р. 11 травня 1936 року

[239] Гуси до нас прилетіли, качки, лебеді… Вони ж через Україну летіли, і на крилах у них, напевно ж, іще залишилися шматочки сонця українського! Ну, й скинуло б котре, щоб хоч подивитися, щоб хоч очі свої погріти, а я вже не кажу — душу. Ні, летять далі. Летять, промінням українським облиті,— і хоч би тобі «ха»! А що їм? Кожне з них летить «додому», де знайде собі пару, збудує гніздечко, вилупить діти… Що йому до мене? Що в мене гнізда нема? Пари нема, дітей нема? Так у його ж це все є! І що йому до мене? А потім кожне ж із них знає, що на люту зиму воно до вирію поверне — там буде тепло, там буде затишно… А тут гнись сам, клацай зубами, болій душею за рідних, за справу, за роботу… Які ж ми товариші з птицями крилатими? Ми тепер — плазуни, що в норах… Про нас тепер можна сказати, перефразувавши Горького:

Загнаними ползать — летать не может.

Та ще «загнаними» не з приборканими, а вирваними крилами.

Останніми часами, Варюшо, в мене прокидається турбота про долю літератури, про долю взагалі культурногромадського життя і т. д. Що це значить? Раніше якось усе було байдуже, ніщо не цікавило, ні про віщо не думалося. А тепер от книжка Юр [240] Я [241], гастролі в Москві, ще дещо, що іноді пробивається в нашу безодню з газетами, — все це якось непокоїть, хвилює, нервує… Здавалося б, що коли сидить людина в безодні, в багні, в слизу, в задусі, і видно ж тій людині десь далекодалеко — тільки миготить! — щілиночку вузеньку, куди світло продирається, і — здавалося б, що людина та побачити може? Нічого! Сліпитиме її проміння, що б'є в щілинку, та й уже! А воно, виходить, ні! Бачить! Бачить так, ніби стоїть вона на горі високій і все життя в неї, як на долоні… Що ж турбує? Заздрість? Ні! Побоювання? Ні, хай про це ми колись при зустрічі поговоримо, бо «нікто не ведаєть ні дня, ні часа, в онь же приїдет сьш человеческий»… Навіть пошта не знає, куди і т. д. Я хотів тільки факт констатувати. Що воно — на краще це чи на гірше? Що воно таке: чи в мене життя прокидається, чи в мене конання починається. Одне слово:

«Сама собі дивуюся — Що всім інтересуюся!»

А от якби мені сказали: «Сідай, пиши. Ось тобі умови!» Я б сказав: «Ні! Я якнебудь! Чи то нормировщиком, чи то асенізатором!»

Я як ізгадаю тепер про літературну роботу, мене кидає в жар і в холод, мені чомусь страшно! Я певен, що це не тому, що зазнав я тяжкої катастрофи. Не в літературі ж річ! Не літератори ж самі… Ні, я гадаю, що великих вона мені страждань коштувала, великих мук, не вважаючи на таку зверхню «легкость моего литературного поведения». Дуже вона для мене вистраждана, література моя. І тепер мені, оддалік дивлячись, страшно! І тепер, коли мене просять щось написати тут для «местной пресы», — я з таким страдом за це берусь, що уявити ти собі не можеш. Мені тяжче, ніж я возив би вугілля чи пиляв дрова. І от коли в мене прокидається цікавість до культурних справ, то, може, це одужання? Будемо чекати далі…

…А приїдеш? Чи ні? Я ж виглядаю, виходжу на Печору й виглядаю!

П[242]

19 липня 1936 p. 19.VII.36

Рудник

Дорога моя, люба моя! Я дістав сьогодні посилку. Безмірно дякую тобі і цілую, цілую, цілую.

Але… грабонули по дорозі. Опис речей є, але нема в посильці: а) бритви (невже твоєї «золотої»?), б) ножів до бритви, в) сорочки, г) окулярів, д) рису, е) гречки, ж) пояса, з) мила, и) чаю, к) двох банок консервованого] молока, л) 4х пар носків (є тільки одна пара), м) коробки карамелі.

Обидно і гірко. Взагалі, посилки дуже часто грабують у дорозі тут. Запаковувати треба, як «броню». Нема з посилкою купона од переказа.

Мені так боляче, що останні твої копійки й муки, труди й любов до мене розграбовують по дорозі. Подав заяву по начальству. Та що з того…