Твій П[232]
9. ДО В. О. МАСЛЮЧЕНКО
11 травня 1936 р. 11 травня 1936 року
Рудник Е [233] Кмрта
Моя дорога Варю! Я не знаю, чи маю я на тебе право сердитись? Коли маю, то я «таки да» серджусь, бо ось уже травень, а я не одержав обіцяної тобою посилки, через це саме я в настрою мінорному. Я не знаю, чи посилала ти її, чи не посилала, а факт той, що на найскрутніший для мене час весни й роздоріжжя, коли взагалі скорочується всіляке «дання», — я в становищі «плачевному». Отакіто діла! Ну, та вже почало веселішати: вже пароплави зверху вчора прийшли, вже й баржі притягли для погрузки вугілля (це — сумніше, бо скажений час у нас починається — погрузка вугілля), вже, значить, і пошта осьось буде, значить, і від тебе щось дістану — звістка буде, бо дуже вже занудився, — з березня не маючи нічого. І такі думки в мене погані — думаю собі: листівки пише, а потім зовсім перестане писати… Так чи не так? Ні, ти вже хоч листівки пиши, не вбивай зовсім, бо як і ти вже одсахнешся, то жити мені нема чого. Я з надією дивлюсь на Печору, що вже котить свою сувору й непривітну воду туди, у море в Полярне, ближче до тебе. І я не лаю печорської води тільки через те, що кидаю я в неї дивовижні вінки з думок моїх, кидаю, щоб пливли вони до далекого Полярного моря, з надією, що, може, хоч уламочок маленький з вінка думок моїх холодною хвилею полярною приб'є до Архангельського і ти там чи побачиш, чи відчуєш, дивлячись у воду, що принесла та вода крихту мене самого до тебе, до любої моєї. Рано цього року Печора рушила. 2го травня вперше посунувся лід, а пішла вона 5го вже зовсім. Торік тільки-но 15 травня двинулась вона. Майже на 2 тижні цього року раніше. Це, кажуть, тут дуже рідко буває. Ми так думаємо, що числа 20 вже можна буде чекати пароплавів з Уси чи з Цильми, Нар'янМара. У нас тут говорили, що ніби море цього року зовсім не замерзало, чи що? Чи ніби в квітні вже воно було вільне від криги? Правда цьому чи це наша чергова «радіопараша»? А все ж як приємно, коли річка попливла, — так, ніби у тебе кайдани впали. Почуваєш, що не такі вже ми одрізані од світу білого, що вже і до нас, і від нас дістатися можна. А то як глянеш, було, зимою — на тисячі кілометрів мільйони кубометрів снігу… Перечвалай його!!
Я нещодавно написав тобі листа. Не знаю, коли він до тебе дійде. Чи до цього, чи після цього? Я там писав тобі, що я вже не в підконвойній команді, що вже «вільний», правда, під розписку свого начальства випущений. Живу з двома товаришами в окремій кімнаті, прямо над Печорою. Трохи веселіше. Щоправда, це тимчасове явище, і кожної хвилини можна чекати «бути ввергнутим» знову — ну, а все ж… А так постарому: сум, сум, сум. Газети читав останні за 29 березня. Одержав тільки один пакунок твій з газетами. Радіо слухаємо. Книжок нема. Дістаю тут іноді у одного в'язня. Він засланий з дружиною, з Москви, і регулярно дістає з дому книжки. Спасибі йому, дає й мені читати. У його ж таки я дістав ленінградський журнал: «Литературньш современник» (непоганий журнал!), де прочитав рецензію на книжку Юр [234] Я [235] «Верхівці», — чи «Вершники» — «Всадники», одне слово, поруському. Із рецензій я дізнався, що то значить. Дуже радий за Юру. Я завжди вважав його за дуже талановитого письменника, і мені страшно приємно, що він переборов той холодок, що його завжди, як письменника, оточував. Я пригадую, що він мені читав уривочки, демонструючи новий для нього стиль і питаючись, чи подобається він мені. Я схвалював, хоч до деякої міри він нагадує Пасоса (амер[236] письменника). Микола (хай царствує!) був проти. А я за, бо цей стиль (не знаю, чи знаменував він щось у Пасоса), а в Юри я особисто в ньому вбачаю хаос і «столоверчение революции» в роки громадянської війни, коли події чіплялись одна за одну в неймовірному порядку (чи без ніякого порядку), тобто в такому «стилі», яким написав свою книжку Юра. Помойому, він цілком виправданий, той стиль. Ну, а Юра, звичайно, майстер, і він зробив його, такий, здавалося, «безпорядочний», дуже й дуже «порядочним». Як би хотілося мені потиснути йому руку. Коли ти знайдеш це можливим — напиши Ользі Георг[237] і перешли їй виписку з цього листа. /Дуже шкодую, що не маю змоги прочитати «Верхівців». Така уйма в мене суму, розпачу, журби, що я безмірно вдячний Юрі за ту радість, що він дав мені своєю перемогою!
В тому ж таки журналі я прочитав хорошу повість: «Декрет II» — про бігового рисака. Всю його кар'єру. Почав він перед революцією. В революцію потрапив в обоз гужтранспорту, де трохи не загинув, а потім знов його впізнали в обозі, вернули на біга, він там вернув свою «славу», а через чотири роки його син «Декрет III» виграв вступний приз для трьохліток. Не тільки тому, що я взагалі «шамашедшій» щодо коней, — я з захопленням читав «Декрет II». Я чомусь у «Декреті» тому себе бачив. Як після літературного «іподрому» я потрапив на «острів коростяних коней» (так принаймні офіціально нас уважають) і як я тут гину… А чи… і т. д. і т. п. Чи побіжу ще?
Отакусінькі-то ділишечки!
Нема ще мені відповіді на мою заяву про побачення. Не знаю, чи й буде. Чи подавала ти? І як твої діла на роботі? Чи буде тобі відпуск і коли? Все це дуже мене турбує, бо живе в мені надія, що побачу я тебе й цього року. Тим я живу. Холодна ще й досі весна. Хоч і річка вже попливла, а сонце рідко на небі, часом зривається сніг, вода синя, холодна, сувора. Берегами ще лід і сніг. І води мало. Чи, може, ще не рушили води з Уралу… А як так буде й далі, то малувато води матимемо влітку, чи й пароплави соватимуться.
Приболюю потроху я, моя голубочко, грипую. У нас косив грип здорово. Зачепив і мене. Легенький, а все трусить. От і позавчора ввечері трусонув. Сьогодні і вчора не вилажу, працюю вдома. І цинга косить. От іще як учепиться — хай їй трясця! Я лежу й думаю, щоб я оце їв. І надумав, торті (Чи чула отаке?) Тільки великий-великий торт. Товстий. Бісквітний. І щоб зверху було на вершок масла. І щоб у тому маслі було повтикано фруктів — так кілограмів зо п'ять! І щоб усередині в торті було запечено, — ну, хоч із півдесятка свинячих одбивних! От, брат, торт!
Цілую тебе всю, кріпко і много. Люблю. Жду. Муру цілуй. Хай пише. Картуза не присилай — перелицював старий. Грошей пришли, як можеш. Продай щось моє. Тепер з навігацією у нас, здається, можна буде дещо купувати. Ти мені крб. 50 телеграфом. Зубного порошку і їсти! Будь здорова й щаслива. Хай тебе доля береже! Вячко як? Цілую. Твій П[238]
Конвертів!
Паперу!
10. ДО В. О. МАСЛЮЧЕНКО
11 травня 1936 р. 11 травня 1936 року
[239] Гуси до нас прилетіли, качки, лебеді… Вони ж через Україну летіли, і на крилах у них, напевно ж, іще залишилися шматочки сонця українського! Ну, й скинуло б котре, щоб хоч подивитися, щоб хоч очі свої погріти, а я вже не кажу — душу. Ні, летять далі. Летять, промінням українським облиті,— і хоч би тобі «ха»! А що їм? Кожне з них летить «додому», де знайде собі пару, збудує гніздечко, вилупить діти… Що йому до мене? Що в мене гнізда нема? Пари нема, дітей нема? Так у його ж це все є! І що йому до мене? А потім кожне ж із них знає, що на люту зиму воно до вирію поверне — там буде тепло, там буде затишно… А тут гнись сам, клацай зубами, болій душею за рідних, за справу, за роботу… Які ж ми товариші з птицями крилатими? Ми тепер — плазуни, що в норах… Про нас тепер можна сказати, перефразувавши Горького:
Загнаними ползать — летать не может.
Та ще «загнаними» не з приборканими, а вирваними крилами.
Останніми часами, Варюшо, в мене прокидається турбота про долю літератури, про долю взагалі культурногромадського життя і т. д. Що це значить? Раніше якось усе було байдуже, ніщо не цікавило, ні про віщо не думалося. А тепер от книжка Юр [240] Я [241], гастролі в Москві, ще дещо, що іноді пробивається в нашу безодню з газетами, — все це якось непокоїть, хвилює, нервує… Здавалося б, що коли сидить людина в безодні, в багні, в слизу, в задусі, і видно ж тій людині десь далекодалеко — тільки миготить! — щілиночку вузеньку, куди світло продирається, і — здавалося б, що людина та побачити може? Нічого! Сліпитиме її проміння, що б'є в щілинку, та й уже! А воно, виходить, ні! Бачить! Бачить так, ніби стоїть вона на горі високій і все життя в неї, як на долоні… Що ж турбує? Заздрість? Ні! Побоювання? Ні, хай про це ми колись при зустрічі поговоримо, бо «нікто не ведаєть ні дня, ні часа, в онь же приїдет сьш человеческий»… Навіть пошта не знає, куди і т. д. Я хотів тільки факт констатувати. Що воно — на краще це чи на гірше? Що воно таке: чи в мене життя прокидається, чи в мене конання починається. Одне слово:
«Сама собі дивуюся — Що всім інтересуюся!»
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Том 4. Усмішки, фейлетони, гуморески 1951–1956» автора Вишня Остап на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „З ЛИСТУВАННЯ“ на сторінці 8. Приємного читання.
TextBook