Розділ «З ЛИСТУВАННЯ»

24 квітня 1936 p. 24.IV.36.

Матінко ти моя рідна! Варю моя! Сьогодні вихідний день. Я приплентався з 3ї трудколонії, де рудоуправління, «додому», в підконвойну свою команду, відпочив трохи, бо ходити мені сюди й туди на роботу 7 кілометрів щодня — туди З'/г та назад З'/г —1 С1В оц. е писати тобі листа. Не знаю, коли він піде до тебе, як він піде до тебе, бо весна цього року «рання», вже Печора воду поверх снігу пустила і вже з трудом їздять підводи: коні провалюються в сніг. Мокрить, і сонце повесняному визирає. Та все ж пишу. Пишу, бо маю вільну годину. Хлопці пішли на виставу (тут за стінкою «клуб» ми собі влаштували, виставляють якусь «Москвичку»), і мені ніхто не заважає, коли не рахувати, що проти мене сидить земляк з Вінниччини, інженерлісовик, з молодих, лагодить комусь годинника (він єдиний тут, що розуміється на цьому) і тре иіклом об шкло — робить самотужки шкло для годинника. Шкло об шкло шкребе шкребом — так ніби тебе ио душі. Довга ця робота й марудна — тільки серед тайги можна таку роботу побачити. Це все одно, що дерево ©б дерево терти — вогню добувати! «Первобытная жисть»…

Ой «нервобытвая»! Стояв я сьогодні над Печорою й думав — чи привезе вона мені тебе цього літа, чи не привезе?

Чи буде вона цього року «милостивою», чи мачухою злою? І так мені гірко зробилося на жисть мою «таежнопервобытную». Ах, яка ж вона цього року люта для мене була. Як покинув я Вас із Мурою на непривітному березі Кедрового, як приїхав на рудник — взяла вона мене в суворі лабети та й досі цупко держить. Зазнав я спочатку безглуздого «ізолятору» з урками, потім «підконвойної», де й досі (6 місяців уже!) пребуваю. Перерва була 11/2 місяця, коли лежав у лікарні. Потім знову підконвойна. Непривітно. А головне, глупо й безглуздо. Робота «ні уму Ні серцю», холод, часом голод і т. ін. І отак усю зиму! А весна що? Та й весна, та й літо те ж самісіньке. Якась праця якогось нормировщика, якої я не розумію, яка мене не розуміє. Навіщо вона мені, куди вона мені, до чого вона мені? Ніби хтось навмисне десь там держить лантуха і сипить з нього на мене всі горя і всі лиха, які є в світі. Одна в мене втіха — це твої листи. Якби не вони — сідай і реви. Листівки я твої дістаю потроху. З одної я дуже сміявся. Це — з 8! Ти її писала 20 березня. І питаєш мене: що мені вислати, бо скоро розпуття настане. Я її дістав 20.IV — квітня. Якби я тобі написав, що мені «до розпуття» прислати, — ти б відповідь дістала 20 травня. Вислала б посилку — вона б надійшла якраз на розпуття — тільки вже на осіннє. Ах ти ж, хороша ти моя! Уже б посилка, вислана 20 березня, навряд чи проскочила б до мене до пароплава. А тепер, кажуть, уже не приймають посилок. Поганувато вийшло, бо я залишився на найтяжчий час (весна!) без жирів і без цукру. Цього року, між іншим, без цинги не обійшлось — косить кріпко. Торік було благополучно, а цей рік щось валить. Я побоююсь трохи, бо пища більше св [227] Антонія, — так Антоній жив на півдні — там не дуже цинги було. А що воно, справді, за знак — на півночі, тут, у тайзі, святих зовсім не було? Тяжкувато тут спасатись. Більше в Києві спасались. В Києві й дурний святим може бути — ти тут спробуй!

Що ж я роблю, Варюшко, «в свободноє від ниття время»? А нічого! Трохи читаю, як дістану де книжку (газети я дістав, що ти послала). Очевидно, це перша бандероль. Остання газета за 25.111. Останніми часами почав грати в шахи. Тут у нас турніри цілі шахові. Ну, я слабенько граю — а проте соваю фігурами по дошці. (Коли їхатимеш — захопи шахи — невеличкі, дешевенькі. Добре?) А так більше — ходжу на роботу, приходжу, одсапугось та никаю. Нікого нема, з ким би поділитися, погорювати, поговорити. Думок різних багато. Читаєш газети… Читав про наших у Москві, про нагороди, про все… Зрозуміло все «аж до ниточки». Ну, що ж, — так завжди буває: всякі рани треба гоїти. Почали, значить, гоїти. Мобілізували «дедушку» Карася, бабушку Наталку, гопака, всі, одним словом, нові досягнення нової радянської театральної культури. А воно навіть інтересно: Карась з Труд[228] Прапором на чумарці, та й Наталці на корсетці воно до лиця. Часи міняються. Якто кажуть: «З труни — під вінець!»

2. V. 936. От бачиш, Варю, яка перерва з листом цим. З Маєм тебе. Учора ми тут «маювали». Дощик «северный» покрапував, мерзли ноги, мерзли кістки. Непривітний дуже вийшов май. А сьогодні день непоганий. Учора вночі підморозило, сьогодні сонце. Веселіше. Ми два дні одпочиваємо. Так, чого ж така перерва з листом? Зміна в моєму становищі. Випустили мене з підконвойної команди. Щоправда, це явище тимчасове, викликане роботою. Тут є така «поведенція»: через те, що рудоуправління далеко від підконвойної, то під розписку відповідальних робітників декого випускають на «общее положение». Ну, от і мене випущено. Живу я тепер на 3й трудколонії, над самісінькою Печорою. Живемо втрьох у кімнаті. Люди хороші, інтелігентні. Один (грузин) з великих б [229] людей — професор воєнної академії. Ну, тут, ясно, краще. Та чи надовго? Так от оці самі пертурбації (переїзд, влаштування і т. ін.) і не дали змоги раніше закінчити листа. Чекаємо, що Печора осьосьось піде. Вже не їздять кіньми зовсім. Торік вона рушила 14.V. Думаю, що десь так буде й тепер. Відповіді на всі мої заяви ніякісінької. Ні про медроботу, ні про побачення з тобою, ні про що. Чекаємо начальство (Закар'яна) — воно застряло в Кедровому до пароплава, — може, тоді пощастить щось уже вирішити тут на місці. Я [230] М [231] — дістав орден Червоного Прапора. Поздоров його та напиши, щоб дозволив побачення. Як у тебе з відпусткою? Коли? Тільки ти, Варюшко, зважуй все до дрібниць: чи варто їхати, щоб, бува, не попсувати тобі твого становища з роботою. Хай уже я терпітиму.

Ну, тепер оце й не знаю вже, коли чекати від тебе звістки. Маєш ти чи не маєш од мене листи? Я писав тобі дуже справно й часто. Оце тільки останні 2 тижні мовчав, бо все 'дно до пароплава цей лист десь лежатиме, як узагалі мені пощастить його передати до пошти.

Ще до тебе прохання велике: пришли мені підручник шахматної гри. їх є багато різних. Може, трапиться Капабланка, а то який там знайдеш. Бандероллю. Старенький. Мабуть же, там є крамниці з старими книжками, щоб не переплачувати. Добре?

Починаю третє літо на півночі. Охохохо! Як ізгадаю про літо там, — серце так ото закипить і стане: то, мабуть, сльози з кров'ю перемішуються. Я визнав, що серце вміє плакати. Само. Ото, як я сплю, воно само собі плаче потихеньку та клапанами сльози витирає…

Пиши ж мені, не забувай. Хай би й Муреточка писала. Як вона вчиться, як їй живеться. Чому ж це Вячко мовчить? Невже ото вирішили громадою забувати батька? Ти йому напиши, що я його не забуваю ніколи.

Кепки не присилай. Я перелицював стару — і вона ще на людей похожа. Гроші, як є, вишли. І так у посилці, в конверті поклади готівки, бо тут не дістанеш. І конверти! Конверти! Та якусь сорочку верхню, під поясок, дешевеньку. А голівне: не забувай.

Цілую кріпко всю! І люблю, і жду, і надіюсь. Муреточку цілуй. Всіх вітаю.

Твій П[232]

11 травня 1936 р. 11 травня 1936 року

Рудник Е [233] Кмрта

Моя дорога Варю! Я не знаю, чи маю я на тебе право сердитись? Коли маю, то я «таки да» серджусь, бо ось уже травень, а я не одержав обіцяної тобою посилки, через це саме я в настрою мінорному. Я не знаю, чи посилала ти її, чи не посилала, а факт той, що на найскрутніший для мене час весни й роздоріжжя, коли взагалі скорочується всіляке «дання», — я в становищі «плачевному». Отакіто діла! Ну, та вже почало веселішати: вже пароплави зверху вчора прийшли, вже й баржі притягли для погрузки вугілля (це — сумніше, бо скажений час у нас починається — погрузка вугілля), вже, значить, і пошта осьось буде, значить, і від тебе щось дістану — звістка буде, бо дуже вже занудився, — з березня не маючи нічого. І такі думки в мене погані — думаю собі: листівки пише, а потім зовсім перестане писати… Так чи не так? Ні, ти вже хоч листівки пиши, не вбивай зовсім, бо як і ти вже одсахнешся, то жити мені нема чого. Я з надією дивлюсь на Печору, що вже котить свою сувору й непривітну воду туди, у море в Полярне, ближче до тебе. І я не лаю печорської води тільки через те, що кидаю я в неї дивовижні вінки з думок моїх, кидаю, щоб пливли вони до далекого Полярного моря, з надією, що, може, хоч уламочок маленький з вінка думок моїх холодною хвилею полярною приб'є до Архангельського і ти там чи побачиш, чи відчуєш, дивлячись у воду, що принесла та вода крихту мене самого до тебе, до любої моєї. Рано цього року Печора рушила. 2го травня вперше посунувся лід, а пішла вона 5го вже зовсім. Торік тільки-но 15 травня двинулась вона. Майже на 2 тижні цього року раніше. Це, кажуть, тут дуже рідко буває. Ми так думаємо, що числа 20 вже можна буде чекати пароплавів з Уси чи з Цильми, Нар'янМара. У нас тут говорили, що ніби море цього року зовсім не замерзало, чи що? Чи ніби в квітні вже воно було вільне від криги? Правда цьому чи це наша чергова «радіопараша»? А все ж як приємно, коли річка попливла, — так, ніби у тебе кайдани впали. Почуваєш, що не такі вже ми одрізані од світу білого, що вже і до нас, і від нас дістатися можна. А то як глянеш, було, зимою — на тисячі кілометрів мільйони кубометрів снігу… Перечвалай його!!

Я нещодавно написав тобі листа. Не знаю, коли він до тебе дійде. Чи до цього, чи після цього? Я там писав тобі, що я вже не в підконвойній команді, що вже «вільний», правда, під розписку свого начальства випущений. Живу з двома товаришами в окремій кімнаті, прямо над Печорою. Трохи веселіше. Щоправда, це тимчасове явище, і кожної хвилини можна чекати «бути ввергнутим» знову — ну, а все ж… А так постарому: сум, сум, сум. Газети читав останні за 29 березня. Одержав тільки один пакунок твій з газетами. Радіо слухаємо. Книжок нема. Дістаю тут іноді у одного в'язня. Він засланий з дружиною, з Москви, і регулярно дістає з дому книжки. Спасибі йому, дає й мені читати. У його ж таки я дістав ленінградський журнал: «Литературньш современник» (непоганий журнал!), де прочитав рецензію на книжку Юр [234] Я [235] «Верхівці», — чи «Вершники» — «Всадники», одне слово, поруському. Із рецензій я дізнався, що то значить. Дуже радий за Юру. Я завжди вважав його за дуже талановитого письменника, і мені страшно приємно, що він переборов той холодок, що його завжди, як письменника, оточував. Я пригадую, що він мені читав уривочки, демонструючи новий для нього стиль і питаючись, чи подобається він мені. Я схвалював, хоч до деякої міри він нагадує Пасоса (амер[236] письменника). Микола (хай царствує!) був проти. А я за, бо цей стиль (не знаю, чи знаменував він щось у Пасоса), а в Юри я особисто в ньому вбачаю хаос і «столоверчение революции» в роки громадянської війни, коли події чіплялись одна за одну в неймовірному порядку (чи без ніякого порядку), тобто в такому «стилі», яким написав свою книжку Юра. Помойому, він цілком виправданий, той стиль. Ну, а Юра, звичайно, майстер, і він зробив його, такий, здавалося, «безпорядочний», дуже й дуже «порядочним». Як би хотілося мені потиснути йому руку. Коли ти знайдеш це можливим — напиши Ользі Георг[237] і перешли їй виписку з цього листа. /Дуже шкодую, що не маю змоги прочитати «Верхівців». Така уйма в мене суму, розпачу, журби, що я безмірно вдячний Юрі за ту радість, що він дав мені своєю перемогою!

В тому ж таки журналі я прочитав хорошу повість: «Декрет II» — про бігового рисака. Всю його кар'єру. Почав він перед революцією. В революцію потрапив в обоз гужтранспорту, де трохи не загинув, а потім знов його впізнали в обозі, вернули на біга, він там вернув свою «славу», а через чотири роки його син «Декрет III» виграв вступний приз для трьохліток. Не тільки тому, що я взагалі «шамашедшій» щодо коней, — я з захопленням читав «Декрет II». Я чомусь у «Декреті» тому себе бачив. Як після літературного «іподрому» я потрапив на «острів коростяних коней» (так принаймні офіціально нас уважають) і як я тут гину… А чи… і т. д. і т. п. Чи побіжу ще?

Отакусінькі-то ділишечки!

Нема ще мені відповіді на мою заяву про побачення. Не знаю, чи й буде. Чи подавала ти? І як твої діла на роботі? Чи буде тобі відпуск і коли? Все це дуже мене турбує, бо живе в мені надія, що побачу я тебе й цього року. Тим я живу. Холодна ще й досі весна. Хоч і річка вже попливла, а сонце рідко на небі, часом зривається сніг, вода синя, холодна, сувора. Берегами ще лід і сніг. І води мало. Чи, може, ще не рушили води з Уралу… А як так буде й далі, то малувато води матимемо влітку, чи й пароплави соватимуться.