Я продав піджака свого за 50 крб. Причина? «Вопервьгх строках» — нема за що купити й махорки, а «вовторьгх строках» — все одно вкрадуть. Думаю взагалі розпродуватись, що зосталось, не хочу тільки продавати сорочки шкіряної та пім. Пім я і не одягав, бо одібрали б! Лежать у мене на базі в чемодані. Сорочка захована — ходжу в усьому казьонному. А валянці мені дав земляк харківський, робітник ХПЗ Степан Петрович Лутченко, хороший чолов'яга, — він завідує. мехмайстернею. З ним я тепер і коротаю час — у його їм і все таке інше. Як уранці виходжу с свого «прядильника» — так у його цілісінький день.
Од Володі маю записку. Завідує банею. Скиглить Мар [225] Ів[226] з Кавказу (він пише), бідну, нагнали, як дізнались, де чоловік.
Як там Муркеточка моя рідна? Цілую я її кріпко, хорошу мою. Як Вячко? Чи маєш що від нього. Ти ж пиши йому про мене, щоб не забував.
По радіо маємо чутки. Але радіо на другій командировці (на моїй нема) — навушники мої там слухають, а мені за це розказують іноді. Хмариться… Що буде?
Не забувай мене, рідна моя, єдина моя втіхо! Хай тобі добре йдеться. Люблю я тебе і дякую, щосекунди з тобою
твій Павло
Всім привіт.
8. ДО В. О. МАСЛЮЧЕНКО
24 квітня 1936 p. 24.IV.36.
Матінко ти моя рідна! Варю моя! Сьогодні вихідний день. Я приплентався з 3ї трудколонії, де рудоуправління, «додому», в підконвойну свою команду, відпочив трохи, бо ходити мені сюди й туди на роботу 7 кілометрів щодня — туди З'/г та назад З'/г —1 С1В оц. е писати тобі листа. Не знаю, коли він піде до тебе, як він піде до тебе, бо весна цього року «рання», вже Печора воду поверх снігу пустила і вже з трудом їздять підводи: коні провалюються в сніг. Мокрить, і сонце повесняному визирає. Та все ж пишу. Пишу, бо маю вільну годину. Хлопці пішли на виставу (тут за стінкою «клуб» ми собі влаштували, виставляють якусь «Москвичку»), і мені ніхто не заважає, коли не рахувати, що проти мене сидить земляк з Вінниччини, інженерлісовик, з молодих, лагодить комусь годинника (він єдиний тут, що розуміється на цьому) і тре иіклом об шкло — робить самотужки шкло для годинника. Шкло об шкло шкребе шкребом — так ніби тебе ио душі. Довга ця робота й марудна — тільки серед тайги можна таку роботу побачити. Це все одно, що дерево ©б дерево терти — вогню добувати! «Первобытная жисть»…
Ой «нервобытвая»! Стояв я сьогодні над Печорою й думав — чи привезе вона мені тебе цього літа, чи не привезе?
Чи буде вона цього року «милостивою», чи мачухою злою? І так мені гірко зробилося на жисть мою «таежнопервобытную». Ах, яка ж вона цього року люта для мене була. Як покинув я Вас із Мурою на непривітному березі Кедрового, як приїхав на рудник — взяла вона мене в суворі лабети та й досі цупко держить. Зазнав я спочатку безглуздого «ізолятору» з урками, потім «підконвойної», де й досі (6 місяців уже!) пребуваю. Перерва була 11/2 місяця, коли лежав у лікарні. Потім знову підконвойна. Непривітно. А головне, глупо й безглуздо. Робота «ні уму Ні серцю», холод, часом голод і т. ін. І отак усю зиму! А весна що? Та й весна, та й літо те ж самісіньке. Якась праця якогось нормировщика, якої я не розумію, яка мене не розуміє. Навіщо вона мені, куди вона мені, до чого вона мені? Ніби хтось навмисне десь там держить лантуха і сипить з нього на мене всі горя і всі лиха, які є в світі. Одна в мене втіха — це твої листи. Якби не вони — сідай і реви. Листівки я твої дістаю потроху. З одної я дуже сміявся. Це — з 8! Ти її писала 20 березня. І питаєш мене: що мені вислати, бо скоро розпуття настане. Я її дістав 20.IV — квітня. Якби я тобі написав, що мені «до розпуття» прислати, — ти б відповідь дістала 20 травня. Вислала б посилку — вона б надійшла якраз на розпуття — тільки вже на осіннє. Ах ти ж, хороша ти моя! Уже б посилка, вислана 20 березня, навряд чи проскочила б до мене до пароплава. А тепер, кажуть, уже не приймають посилок. Поганувато вийшло, бо я залишився на найтяжчий час (весна!) без жирів і без цукру. Цього року, між іншим, без цинги не обійшлось — косить кріпко. Торік було благополучно, а цей рік щось валить. Я побоююсь трохи, бо пища більше св [227] Антонія, — так Антоній жив на півдні — там не дуже цинги було. А що воно, справді, за знак — на півночі, тут, у тайзі, святих зовсім не було? Тяжкувато тут спасатись. Більше в Києві спасались. В Києві й дурний святим може бути — ти тут спробуй!
Що ж я роблю, Варюшко, «в свободноє від ниття время»? А нічого! Трохи читаю, як дістану де книжку (газети я дістав, що ти послала). Очевидно, це перша бандероль. Остання газета за 25.111. Останніми часами почав грати в шахи. Тут у нас турніри цілі шахові. Ну, я слабенько граю — а проте соваю фігурами по дошці. (Коли їхатимеш — захопи шахи — невеличкі, дешевенькі. Добре?) А так більше — ходжу на роботу, приходжу, одсапугось та никаю. Нікого нема, з ким би поділитися, погорювати, поговорити. Думок різних багато. Читаєш газети… Читав про наших у Москві, про нагороди, про все… Зрозуміло все «аж до ниточки». Ну, що ж, — так завжди буває: всякі рани треба гоїти. Почали, значить, гоїти. Мобілізували «дедушку» Карася, бабушку Наталку, гопака, всі, одним словом, нові досягнення нової радянської театральної культури. А воно навіть інтересно: Карась з Труд[228] Прапором на чумарці, та й Наталці на корсетці воно до лиця. Часи міняються. Якто кажуть: «З труни — під вінець!»
2. V. 936. От бачиш, Варю, яка перерва з листом цим. З Маєм тебе. Учора ми тут «маювали». Дощик «северный» покрапував, мерзли ноги, мерзли кістки. Непривітний дуже вийшов май. А сьогодні день непоганий. Учора вночі підморозило, сьогодні сонце. Веселіше. Ми два дні одпочиваємо. Так, чого ж така перерва з листом? Зміна в моєму становищі. Випустили мене з підконвойної команди. Щоправда, це явище тимчасове, викликане роботою. Тут є така «поведенція»: через те, що рудоуправління далеко від підконвойної, то під розписку відповідальних робітників декого випускають на «общее положение». Ну, от і мене випущено. Живу я тепер на 3й трудколонії, над самісінькою Печорою. Живемо втрьох у кімнаті. Люди хороші, інтелігентні. Один (грузин) з великих б [229] людей — професор воєнної академії. Ну, тут, ясно, краще. Та чи надовго? Так от оці самі пертурбації (переїзд, влаштування і т. ін.) і не дали змоги раніше закінчити листа. Чекаємо, що Печора осьосьось піде. Вже не їздять кіньми зовсім. Торік вона рушила 14.V. Думаю, що десь так буде й тепер. Відповіді на всі мої заяви ніякісінької. Ні про медроботу, ні про побачення з тобою, ні про що. Чекаємо начальство (Закар'яна) — воно застряло в Кедровому до пароплава, — може, тоді пощастить щось уже вирішити тут на місці. Я [230] М [231] — дістав орден Червоного Прапора. Поздоров його та напиши, щоб дозволив побачення. Як у тебе з відпусткою? Коли? Тільки ти, Варюшко, зважуй все до дрібниць: чи варто їхати, щоб, бува, не попсувати тобі твого становища з роботою. Хай уже я терпітиму.
Ну, тепер оце й не знаю вже, коли чекати від тебе звістки. Маєш ти чи не маєш од мене листи? Я писав тобі дуже справно й часто. Оце тільки останні 2 тижні мовчав, бо все 'дно до пароплава цей лист десь лежатиме, як узагалі мені пощастить його передати до пошти.
Ще до тебе прохання велике: пришли мені підручник шахматної гри. їх є багато різних. Може, трапиться Капабланка, а то який там знайдеш. Бандероллю. Старенький. Мабуть же, там є крамниці з старими книжками, щоб не переплачувати. Добре?
Починаю третє літо на півночі. Охохохо! Як ізгадаю про літо там, — серце так ото закипить і стане: то, мабуть, сльози з кров'ю перемішуються. Я визнав, що серце вміє плакати. Само. Ото, як я сплю, воно само собі плаче потихеньку та клапанами сльози витирає…
Пиши ж мені, не забувай. Хай би й Муреточка писала. Як вона вчиться, як їй живеться. Чому ж це Вячко мовчить? Невже ото вирішили громадою забувати батька? Ти йому напиши, що я його не забуваю ніколи.
Кепки не присилай. Я перелицював стару — і вона ще на людей похожа. Гроші, як є, вишли. І так у посилці, в конверті поклади готівки, бо тут не дістанеш. І конверти! Конверти! Та якусь сорочку верхню, під поясок, дешевеньку. А голівне: не забувай.
Цілую кріпко всю! І люблю, і жду, і надіюсь. Муреточку цілуй. Всіх вітаю.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Том 4. Усмішки, фейлетони, гуморески 1951–1956» автора Вишня Остап на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „З ЛИСТУВАННЯ“ на сторінці 7. Приємного читання.
TextBook