Розділ «З ЛИСТУВАННЯ»

17 вересня 1935 р. 17.ІХ.935

Пароплав «Шахтер» — Печора.

Дорогі мої, любі мої, милі мої! Варюша моя! Мура любенька!

Їду я на рудник. Довгодовго я дивився на те місце на баржі в Кедровому, де я вас, моїх рідних, залишив. Уже вас і не видно, — тільки баржа бовваніє,— а я все дивлюсь. Так і розтанули ви, мої любі, в далечині… Яка жорстока дійсність… Та поїхав я і їду — з кріпкою надією, що ми ще побачимось і що побачення те не буде таким нервовим, важким, як оце теперішнє, що його нам зіпсували злі люди…

В Конецборі ми брали дрова. І довго-довго ми там стоя ли — годин, мабуть, з чотири чи п'ять. Усе я дивився в бік Кедрового, та вже не видко було нічого…

Їду я добре. В каюті, внизу, — тепло й просторо, бо ми тільки вдвох — я та мій «проводир», що спав рівно 24 години. Зараз під'їздимо до Бичевника. Пароплав сунеться куди гірш, ніж черепаха — 4 кілом. на годину. На Бичевнику залишаємо баржі і далі підемо швидше, так що, думаю, що будемо на руднику завтра (18) ввечері.

Біля Данилівки (кілом [175] 40 од Кедрового) о 12 год[176] вночі зустріли «Соціалізм» — він там ночував.

Як мені хотілося закричати вам, щоб ви там не спізнилися, бо буде він в Кедровому год [177] о 7 ранку 17/ІХ, тобто сьогодні. Чи встигли ж ви, мої діти, сісти! Оце мене страшенно непокоїть. Та невже ж там не було звісток, що «Соціалізм» таки йде (це вже напевне). Коли сіли (а я всетаки гадаю, що сіли!) — то тоді спокійний і бажаю вам щасливої подорожі!

Так, їду я добре. Навіть постіль розв'язав, та послався, та так добре виспався, що куди вам! Не знаю, як я її завтра складу. Я так пильно дивився, що за чим складено, щоб і в мене вийшло так, як і в тебе. Тільки навряд?!

Сьогодні розхрабрився і варив собі кампота. П'ю чай, їм сало, і на кампот потягло. А що ви там їсте, в далекій цій важкій дорозі… Хоч би ж доїхали як слід. Ждатиму телеграми, як сонця.

Про роботу, про життя на руднику не думаю нічого: як буде, так і буде. Знаю, що ти, Варю, зо мною, я не сам, — це головне.

Листа пишу на пароплаві,— тут дали мені все — і каюту, і чорнила. А ніде мені нема спокою — і тут просять, щоб випустить стінгазету. Ніяк я не втечу від КВЧ, а мене за це ще й б'ють, — ніби я сам цього хочу?! О господи!

Так багато хотілося тобі, Варю моя, на прощання сказати — і подяки слів гарячої за те, що приїхала втішити мене, загнаного, і любові, і пошани, і надії, та кім'ями всі слова в горлі стали од горя і туги, що розлучають нас. Ваші ясні постаті, твоя й Мурина, що стояли сумні на баржі, назавжди залишаться в мене в серці… Вони мене підтримуватимуть у важкому моєму житті. Здорові б Ви тільки були, щоб я міг ще раз побачити Вас. Не забувайте Вячка, пишіть йому, любіть його — сироту. Він — хороший хлопець і не забуде ніколи Вашої любові.

Привітай сердечно від мене всіх «архангельців». Скажи їм, що я безмірно дякую їм усім за те, що тебе підтримали.

Цього листа гадаю одіслати цим же пароплавом до Уси, там його кинуть. Адресую на Архангельск «до востребования».

Щасти ж вам доля! З мукою чекаю телеграми, чи доїхали. За мене не турбуйтесь — буду жити, щоб Вас побачити й обняти.

Писатиму — дай тільки адресу. Писатиму часто. Обнімаю рідних моїх, дорогих! Цілую кріпко, кріпко.

Ваш Павл[178]

Еджнд Кырта,