Розділ «З ЛИСТУВАННЯ»

Не забувай.

Твій П[200]

27 грудня 1935 р. 27.ХН.[201]

Е [202] Кырта, рудник

Дорога моя, люба моя, сонце ти моє єдине!

Листа я від тебе одержав од 11.XI. Це — другий. Перший був від 4.Х. Бачиш, які інтервали між листами. Ти пишеш, що писала, а де ж ті листи — чи лежать десь по поштових скриньках та торбах, чи в шухлядах «бдительности»? Як важко не мати звісток від джерела, яким тільки й живеш, яким тільки й живишся. Дуже я радий, що хоч знаю, де ти й що з тобою. Чекаю нетерпляче, — як пройшла на театрі, як тобі там ідеться. Знаю, що не мед, мабуть, та що ж поробиш.

Про себе. Я вже тобі писав, що була раціязапитання, чи «намерен» я писати книгу. Я дав відповідь, що «намерен», і у відповіді додав, що коли справа йде про книгу, яку затвердив Гулаг, то треба мені бути на II промислі. Додав там і про те, що коли книгу треба про Печору, то треба 4 місяці відповідних, звичайно, умов і прожиття на руднику. Що ж ти гадає [203]? Яку відповідь дістав я на це все?

«Обьявите (такомуто), что он должен находиться там, где он єсть».

І все. Ніби я прохав кудись мене перекинути. Самі запитали — і самі ото так «дипломатично»… заборонили писати. Я гадаю, що запитання було наслідком твоїх листів. Ну, от вони заворушились, «одбули чергу», і… замовкло все на довгі роки. Я вже не знаю, чи варт [204] про оці такі «блискучі» наслідки написати тобі в Москву, щоб там знали, як реагують на все тут, на місці. Порадься з кимось там з земляків, як вони на це? Чи не буде з того всього, коли я буду порпатися, що закинуть кудись у такі місця, звідки вже й «воздихания» не почуєш.

А так усе постарому. Працюю в рудоуправлінні — роботи прірва, сиджу цілими днями над усякими таблицями. На «обчие» не займають і не говорять. Думаю, що, може, зверху сказали, бо зразу були сильно заходились, щоб обов'язково на «тяжелые».

Погано з животом. Останній місяць просто вже не дає спокою — так болить, і ніяка «ліка» не бере. Умовився з лікарем, що як тільки скінчу годовий відчит — ляжу в лазарет. Може, полежу, та вгамується, а так біда.

Живу там же «під конвоєм», як «опасной» і т. д. Набридло.

Вол [205] — теж. Дістав він листа від М [206] Ів [207] — вона в Хості, влаштувалася там медсестрою в санаторії. Володя тебе вітає.

Я не знаю, що його далі робити — живу як у тумані. Гнітить мене, що не маю надії тебе побачити цього літа. Я в такому стані, що клопотатися про твоє чи прожиття тут, чи побачення з тобою — не маю ніякісінької змоги, — просто це викличе в кращім разі усмішку у тутешніх моїх «богів». Такі ми тут уже упосліджені в тій «команді підконвойній», що й боже мене борони. Смішно це все, коли так глибше подумаєш, а проте всі тут на це все дуже серйозно дивляться. Ну, ти ж розумієш… Так що — тільки на тебе й надія. Коли тобі вдасться добитися дозволу чи на побачення, чи що — то це, очевидно, єдина путь… Бийся, голубко, може, пощастить. Що далі буде — невідомо. Поки що на всі мої запитання, чи довго мене держатимуть у такім стані «строгої ізоляції» — відповідають: «Невідомо. Не від нас залежить — зверху!»

Та чорт з ним! Скучаю я за тобою, Варюшко, дуже скучаю, скучаю коричнево, аж чорно. Така мені тут нудьга та печаль, густа, як хмара, й пекуча, як полум'я. І які ви там, і де ви там — ось прямо стоїте всі перед очима й не одходите. А я все старію, старію — точить мене цей гробак самотності, болю, образи й зневіри.

Хоч би хоч вам там було непогано. Як там Мурапет з руською школою? Що вона? Тяжко їй дається чи ні? З Харкова маєш що? Про малого чути щось чи ні? Господи, як болить серце за всіх вас!

Ти ж дякуй, і вітай, і цілуй усіх земляків, що допомагають тобі в скруті. Вітай Над [208] Віт [209] — і дякуй. І Федоровичів, і Степаненка. Який Степаненко? Аркадій? чи Олександр?

Тебе я цілую, і вітаю, і голублю. Муркетку теж. Чекаю вістей, як… як… як…

Чи одержуєш мої листи? Чи дістала телеграму з вітанням тебе з народженням?

Ну, будь, голубко моя, здорова, не забувай мене.