Розділ «ЧИЧАКО В ПУСТЕЛІ»

— Ні. Мимо йшов великий всюдихід. Вони завернули до нас і взяли Регіну.

— І що вона сказала на прощання?

— Нічого. Вона ввічливо попрощалася. Як і прийнято. Подякувала мені за гостинність.

— І все?

— Вона була сердита на мене.

— Чому?

— Мені здається, в глибині душі вона вважала, що я навмисно викликав усюдихід, щоб спекатися її.

— А ти викликав усюдихід?

— Ні, я тут абсолютно ні при чому. Але якби я міг викликати його, я б це зробив. Так що її здогадки були недалекі від істини.

— Ти злякався?

— Мені було шкода дівчинку.

— Вона не дівчинка. Вона доросла людина. Їй надійшов час полюбити. І тут трапився ти. Не дуже гарний, але цілком самостійний чоловік, притому рятівник. Ти ж не проявляв жодної ініціативи: безвідмовний капкан.

— Не намагайся здатися циніком.

— Я не намагаюся. Це не цинізм, брате. Це констатація факту. Цілком імовірно, що, побач вона тебе тут, на Ваялі, пройшла б мимо, не звернувши уваги. Таких чоловіків, як ми, тут тисячі.

— Вона бувала на Ваялі, вона виросла на Землі. Але полюбила мене.

— Вона про тебе вже забула.

— Ні.

Станіслав дістав листа, простягнув його братові.

Стас розгорнув його і відзначив:

— Банальний почерк.