Розділ «ЧИЧАКО В ПУСТЕЛІ»

— Ти повинен побачити її, — сказав Станіслав.

— Я чекав цього прохання.

Брови Стаса зійшлися в таку ж чорну зламану лінію. Ті ж сірі очі з секунду витримували погляд андроїда, метнулись убік, рука з довгими плоскими пальцями відшукала на столі пачку сигарет.

— Не пали, — сказав Станіслав. — Я не люблю цього. Мені шкідливо.

— Ти успадкував мої достоїнства, але знаєш, чого тобі не вистачає, щоб стати людиною?

— Знаю. Чув. Недоліків.

— Я повторююся.

— Так. Часом я замислююся про жорстокість людей. Ні, не окремих індивідів, а людей в цілому. Я розумію, що, створюючи андроїда, ви йдете шляхом найменшого опору — максимальне дублювання оригіналу. Чудового, видатного оригіналу. І забуваєте про недоліки. Забуваєте про те, що я не лише неповноцінний, але й настільки досконалий, що усвідомлюю свою неповноцінність. Мені осоружне марнославство біоконструкторів. Я маю бути примітивнішим. Біоробот, і край. Робот, від слова «робота».

— Станіславе, не намагайся бути несправедливим до людей.

— Чому я несправедливий?

— Тому що ти людина.

— Андроїд. Майже людина, притому без недоліків.

— Гаразд, андроїд. Візьми листа назад. Він адресований тобі.

— Невже ти досі не зрозумів, що не мені, а тобі. Я ж не можу відчувати любові…

— А ти замислювався, яка близька до любові жалість?

— Жалість — функція мозку. Це доступно навіть моєму, напівелектронному, мозкові.

Стас загасив сигарету.

— Вона пише, що чекає тебе…

— Так.

— Хоч би на хвилину…