Розділ «ЧИЧАКО В ПУСТЕЛІ»

— Не в почерку річ, — терпляче сказав Станіслав.

Стас недбало пробіг очима рядки, перевернув лист на другий бік — чи не написано там чогось.

— Що ж, — сказав він нарешті, — дуже зворушливо.

— І все?

— Що ж іще я можу сказати? Не я вселяв їй ці почуття.

— Ти жартуєш?

— Ні, я серйозний.

— Часом я не знаю, коли ти жартуєш, а коли серйозний. Я бачив її очі, коли ми прощалися. Вона писала щиро.

— Ні на хвилину в цьому не сумніваюся. Та і не мої сумніви тебе турбують.

— Ні, не вони. Але, присягаюся тобі, я не робив ніяких кроків для того, щоб…

— Спокусити її?

— Цього разу ти жартуєш.

— Жартую.

Станіслав підвівся з крісла і підійшов до вікна. Там списами піднімалися хмарочоси Ваяли, на тлі великого червоного сонця роєм мошкари мигтіли флаєри. Станіслав наблизив обличчя до скла, дивлячись униз, у прірву вулиці.

— Послухай, брате, — сказав Стас. — Ти безсилий їй допомогти. І, присягаюся тобі, мине тиждень, місяць, вона утішиться, вона молода і про все забуде. Тож нехай тебе не мучать докори сумління. Я повторюю: їй прийшов час полюбити, і ти вчасно трапився їй на шляху.

— Ти не бачив її, — сказав Станіслав. — Вона дуже мила і розумна. Вона щира. Мені дуже шкода її.

— Іншому на твоєму місці я запропонував би на ній одружитися.

— Знову жартуєш?

Станіслав різко обернувся. Густі чорні брови зійшлися до перенісся однією зламаною чорною лінією.

— Ти сердишся, Цезарю, — сказав Стас. — Отже, ти не правий.