Розділ «ПОДІЛИСЯ ЗІ МНОЮ…»

— Я знаю. Добре, що ти не поїхав. А зараз іди. Я повернуся вранці. І постукаю до тебе в двері. Ми договоримо.

Я знову минув довгий коридор лікарні, де сиділи родичі і друзі тих, кому погано. Вони прийшли сюди, щоб розділити біль інших людей. І не було ніякої телепатії. Просто люди знали, що потрібні один одному.

Я добрів до дому пішки. Ледь поболювала нога, але я намагався не думати про біль. Іноді вона з’являлася і намагалася оволодіти мною. І той з перехожих, хто виявлявся до мене найближче, озирався, дивився на мене, і мені відразу легшало. Але я пришвидшував ходу, щоб не утруднювати людей. Мені зустрілися молоді жінки. Вони несли по великому оберемку квітів. Вони сміялися, гомоніди про щось веселе. Вони побачили мою пісну фізіономію і нагородили мене своєю радістю. Чужа радість обдала мене запашними свіжими бризками. Старий, що сидів на лавці спершись на ціпок, подарував мені спокій. Так бувало зі мною і раніше, але я не помічав зв’язку між своїми відчуттями і іншими людьми.

Їм і важче і легше жити, аніж нам. Вони можуть дарувати і приймати дари, вірніше — повинні. Жоден з них не може відгородитися від людей тому, що якщо ми бачимо людські сльози, то вони відчувають їх. А зір же значно менш абсолютний.

Того дня я став заздрісником. Я заздрю їм і навіть деколи відчуваю до них щось на кшталт неприязні. Я завжди буду чужим для них, як жебрак серед щедрих багачів. Я можу приймати дари, але не здатний дарувати сам.

Коли настав строк, я відлетів на Землю. На космодром мене проводжала лише Ліна. З рештою я попрощався в місті. Так було умовлено заздалегідь.

— Я хотіла б полетіти з тобою на Землю, — сказала Ліна.

— Ні, — сказав я. — Ти ж знаєш. На Землі тобі буде дуже важко. Ти ж не зможеш поділяти лише мою радість і лише мій біль.

— Не зможу, — погодилася Ліна. — Ти маєш слушність. І це дуже сумно.

— А я не зможу жити з тобою, розуміючи, як ти самотня, і не в змозі прийти до тебе на допомогу, якщо моя допомога стане тобі потрібна.

— Але, може, ти все-таки залишишся з нами? Тут? Зі мною? — В голосі її не було упевненості.

— Ти пригадай, — сказав я, — той день, коли твоїй бабусі зробили операцію, я прийшов до вас, але я був сліпим між зрячими. Я не зможу залишитися.

Це все вже було сказано і вчора і позавчора. Ми лише повторювали діалог, знаючи, чим він закінчиться, але ми не могли не повторити його, тому що залишалася безглузда надія, наче можна знайти якийсь компроміс, щось придумати, і тоді не буде потреби розлучатися.

А коли я вже стояв біля трапу, Ліна підійшла до мене зовсім близько, так що я бачив чорні цятки в її срібних очах, і сказала:

— Запам’ятай, як мені зараз.

І до моєї туги додалася її туга, і стало темно, і я схопився за її руку, щоб не впасти. Але ніхто з пасажирів, що проходили мимо, не допоміг мені, не розділив зі мною цю тугу, тому що в житті є моменти, коли треба утриматися від того, щоб прийти на допомогу.

Потім був шлях, перевантаження і тряска. Пересадки в незатишних вантажних портах, що пахли металом і розігрітим пластиком, безликі готелі і прісні сніданки біля блискучих однакових стійок буфетів. Але я був цілком здоровий і почував себе відмінно. Я знав, чому — там, далеко, Ліна сидить у своїй кімнаті на другому поверсі і стискує долонями голову — так боляче і погано їй. І я був лихий на неї, я намагався переконати її — забудь про мене, дурна, люба, не забирай у мене цей біль…

Мені так кортить повернутися туди, але я ніколи не зможу цього зробити.

З російської переклав Віталій Геник

Перекладено за виданням: БУЛЫЧЕВ К. Чудеса в Гусляре. — М.: Молодая гвардия, 1972. — 368 с. — (Б-ка советской фантастики).