Розділ «ПОДІЛИСЯ ЗІ МНОЮ…»

— Ви не скучили?

І я відповідав:

— Трохи скучив.

Раз я зважився і навіть розповів їй про те, як мене виліковує від нездужань і поганих думок її присутність. Ліна посміхнулася і відповіла, що до вечері повернеться її брат, привезе ліки, які вилікують мене від наслідків перельоту.

— До ранку ви будете як новенький. Все зникне.

— А ви?

— Я?

— Ви не зникнете? Як добра чарівниця?

— Ні, — сказала Ліна упевнено. — Я буду завтра.

За вечерею вся сім’я, окрім хворої бабусі, зібралася за довгим столом. Несподівано для мене виявилося, що в будинку, який здавався абсолютно порожнім, живе не менше десяти людей. Господар будинку, втомлений і блідий, сидів поряд зі мною і стежив за тим, щоб я випив всі ліки, привезені його сином, студентом-медиком. Ліки, як їм і належить, виявилися неприємними на смак, але я був слухняний і нікому не сказав, що єдиними справжніми й безвідмовними ліками вважаю Ліну. Ліна співчувала мені і навіть морщилася, якщо в ході лікування мені траплялася особливо огидна пігулка.

Господар будинку сказав, що його матері краще. Вона заснула. Незважаючи на втому і блідість, він був балакучий, смішливий і являв собою контраст з тою похмурою людиною, яка зустріла мене на космодромі. Тоді він був стурбований станом матері, а тепер…

— Вона прокинулася, — сказав раптом господар.

Я мимоволі прислухався. Ні кашлю, ні зітхання — в будинку абсолютна тиша.

— Я піднімуся до неї, — сказав його син. — Ти втомився, батьку.

— Що ти, — заперечив господар. — У тебе завтра заняття.

— А хіба ти вільний?

— Ми підемо разом, — сказав батько. — Даруйте.

Ліна провела мене до кімнати і сказала:

— Сподіваюся, ви заснете.

— Неодмінно, — погодився я. — Особливо якщо серед ліків було і снодійне.