Розділ «ПОДІЛИСЯ ЗІ МНОЮ…»

Вона не відразу розчула. Озирнулася, ніби не впізнала.

— Все обійдеться, — повторив я.

— Спасибі. Ви впали?

— Нічого страшного. Вже не боляче.

— А бабусі дуже боляче.

— А чому їй не зроблять укол? На мене він подіяв відразу.

— Не можна. Вже нічого не допомагає.

— Я хотів би бути чимось корисний.

— Тоді йдіть собі. — Вона сказала, явно не бажаючи мене образити. Рівним, безбарвним голосом, наче попросила принести води. — Відійдіть подалі. Ви заважаєте.

Я пішов у сад. Я був зайвим. Я й справді намагався не ображатися. Адже їй погано. Їм усім погано.

Я бачив, як вони поїхали. Я залишився сам у будинку. Піднявся нагору, в зоопарк. Кішка впізнала мене, підійшла до сітки і потерлася об неї, вигинаючи хвіст. Домашнім кішкам не належить жити в клітках, але вона була тут екзотичним, рідкісним звіром. Я теж був рідкісним звіром, який не розумів того, що відбувається, і не міг розраховувати на розуміння. Адже мені здавалося, що ми з цими людьми сталі близькі. Моя неповноцінність виявилася в невідповідну мить, але в чому неповноцінність? Я розумів, що слід поїхати до лікарні, — там я дізнаюся щось важливе. Ніхто не кликав мене туди, і, найпевніше, моя присутність буде небажаною. І все-таки я не міг не поїхати.

Мене ніхто не зупинив біля входу до лікарні. Лише дівчина край сірого пульту запитала, чи не допомогти мені. Я назвав ім’я бабусі, і дівчина провела мене до ліфта.

Я йшов довгим коридором, дивним, зовсім не лікарняним коридором. Уздовж стін його стояли крісла, впритул одне до одного. У кріслах сиділи люди. Вони були здорові, цілком здорові. Вони сиділи і мовчали, і їм було боляче.

Біля матових дверей в операційну я побачив моїх друзів. І Ліну, і її батька, і братів. Тут-таки, в сусідніх кріслах, сиділи наші спільні знайомі — ті, хто працював разом з нами, жив поряд. Ліна поглянула на мене. Зіниці її ковзнули по моєму обличчю. І в них був біль.

Я опустився у вільне крісло. Ніяково було розглядати людей, яким до мене немає справи. Я вже знав те, що здавалося таємницею годину тому.

Чекати довелося недовго. Несподівано, немов невидимий чаклун провів над ними долонею, вони ожили, просвітліли, заворушилися. Хтось сказав: «Дали наркоз». Вони домовилися, хто залишиться чергувати тут, хто повернеться після операції, коли наркоз перестане діяти.

Ліна підійшла до мене. Я встав.

— Даруйте, — сказала вона. — Я дуже винна, але ви ж розумієте…

— Розумію. Як же я можу сердитися? Мені лише сумно, що я чужий.

— Не треба. Адже ви не винні.