Розділ «ПОДІЛИСЯ ЗІ МНОЮ…»

Я не помітив кореня, що стирчав із землі. Спіткнувся, впав, забився коліном об камінь, і біль був таким несподіваним і різким, що я скрикнув. Хлопчаки зупинилися, наче мій крик ударив їх. М’яч самотньо котився під укіс, а вони забули про нього, обернулися до мене. Я спробував посміхнувся і помахав їм рукою — ідіть, мовляв, далі, наздоганяйте свій м’ячик, дурниці, мені зовсім не боляче. А вони стояли і дивилися.

Я підвівся, але встати не зміг. Видно, розтягнув сухожилля. Хлопчаки підбігли до мене. Один, старший, запитав:

— Вам дуже боляче?

— Ні, не дуже.

— Я збігаю по лікаря, — сказав інший.

— Біжи, — сказав старший. — Ми почекаємо тут, поки ти повернешся.

— Та що ви, хлоп’ята, — сказав я. — Розтягнув сухожилля. З ким не буває? Зараз мине.

— Звичайно, — відказав старший.

І, наче послухавшись його, біль ослаб, сховався. Хлопчаки дивилися на мене серйозно, мовчали. Лише найменший раптом заплакав, і старший сказав йому:

— Біжи додому.

Той побіг.

Підійшов лікар. Він жив, виявляється, в сусідньому будинку. Оглянув ногу, зробив укол, і хлопчаки відразу зникли, лише стукіт м’яча ще якийсь час нагадував про них.

Лікар допоміг мені дістатися до будинку. Я відмовлявся, запевняв його, що дійду і сам.

— Мені вже не боляче. Боляче було лише в першу мить. Хлопчики могли б підтвердити.

— Ви гість у нас? — запитав лікар.

— Так.

— Тоді зрозуміло, — сказав лікар.

Удома, не зважаючи на ранню годину, всі були в зборі. Бабусі стало гірше. Настільки, що слід було терміново везти в лікарню, оперувати.

Я підійшов до Ліни. Вона була бліда, під очима синяки, лоб морщився.

— Все обійдеться, все буде гаразд, — сказав я.