Розділ «ПОДІЛИСЯ ЗІ МНОЮ…»

— Знаєте, коли я сьогодні впав, до мене підбігли хлоп’ята. І залишалися поряд, поки не прийшов лікар.

— А як же інакше?

До нас підійшов її батько.

— Спасибі, що ви прийшли, — сказав він. — Захопіть, будь ласка, з собою Ліну. Ми тут без неї впораємося. Професор запевнив мене, що операція пройде вдало.

— Я залишуся, батьку, — сказала Ліна.

— Як знаєш.

— Зрозумійте, — сказала Ліна, коли батько відійшов. — Дуже важко було б пояснити все із самого початку. Для нас це так само природно, як їсти, пити, спати. Дітей навчають цьому з перших днів життя.

— Це завжди так було?

— Ні. Ми навчилися цьому декілька поколінь тому. Але потенційно це було завжди. Може, і у вас теж, приховане в глибині мозку. Навіть дивно думати, що інші світи позбавлені цього. Адже в кожній розумній істоті живе бажання володіти такою здатністю. Невже ні?

— Так, — сказав я. — Якщо поряд з тобою людині погано. Особливо якщо погано близькій людині. Хочеться розділити біль.

— І не лише біль, — заперечила Ліна. — Радість також. А пам’ятаєш перший день? Коли ти прилетів? Ти себе гидко почував. Батько мало чим міг тобі допомогти — основний тягар бабусиного болю падає на нього, він син. Навіть зустрічаючи тебе на космодромі, він повинен був допомагати бабусі. А це тим важче, що далі ти від людини, якій допомагаєш. А тобі здалося, що батько неввічливий. Правда?

— Не зовсім, але…

— Адже йому довелося ще взяти на себе і твою нудоту. Ти гість. І в тебе боліла голова.

— Страшно боліла.

— Я просто дивуюся, як батько доїхав до дому. І він відразу змінив мене біля бабусиного ліжка. Я побачила тебе у вікно, і ти мені сподобався. Я залишалася з тобою цілий день, і цілий день через тебе у мене розламувалася голова.

— Пробач, — сказав я. — Я ж не знав.

Я подумав, що саме зараз, в лікарні, ми непомітно перейшли на «ти». Певно, слід було б зробити це раніше.

— Пробач, — повторив я.

— Але ж так навіть краще. Уявляю, як би ти засмутився, дізнавшись про це.

— Я б поїхав.