Розділ «ПОДІЛИСЯ ЗІ МНОЮ…»

— Навіщо ж? — сказав я. — Я не хочу завдавати вам клопоту.

— Ви не завдасте мені клопоту.

Машина повернула в алею, що огинала крутий горб, і незабаром ми під’їхали до двоповерхового будинку, що сховався в саду.

— Почекайте мене тут, — сказав мій супутник. — Я скоро повернуся.

Я чекав його, роздивляючись квіти і дерева. Я почував себе ніяково від того, що вторгся в чуже життя, яке не потребувало моєї присутності.

Вікно на другому поверсі відчинилося, худенька дівчина виглянула звідти, подивилася на мене швидко й уважно і згідливо кивнула головою, не мені, а комусь що стояв за її спиною. І тут-таки відійшла від вікна.

І мені раптом стало легко і просто. Щось у обличчі дівчини, в русі рук, що розчинили вікно, в погляді, що мимохідь торкнувся мене, відсунуло в глибину свідомості, стерло мінливості шляху, розчарування, викликане сухою зустріччю, невідомо чим визріваючу необхідність прожити тут два або три місяці, перш ніж можна буде вирушити в зворотний шлях.

Я був упевнений, що дівчина зійде до мене, і очікування було недовгим. Вона виникла раптом в сплетінні галуз, і рослини розступилися, даючи їй дорогу.

— Вам нудно самому? — запитала вона, посміхаючись.

— Ні, — сказав я. — Мені нікуди поспішати. У вас чудовий сад.

Дівчина була легко вдягнена, жести її були вуглуваті і різкі.

— Мене звуть Ліною, — сказала вона. — Я покажу вам, де ви будете жити. Батько дуже зайнятий. Хвора бабуся.

— Даруйте, — сказав я. — Ваш батько нічого не казав мені про це. Я поїду в готель…

— І не думайте, — заперечила Ліна. Її очі були дивного кольору — барви старого срібла. — В готелі буде гірше. Там нікому за вами доглянути. А нас ви ніяк не потурбуєте. Він доручив мені про вас піклуватися. А сам залишився з бабусею.

Напевно, я повинен був наполягти на переїзді в готель. Але я був безсилий. Мною оволоділа незборима впевненість, що я дуже давно знайомий з Ліною, з цим будинком-садом, що належу цьому будинку, і все в мені опиралося можливості покинути його і залишитися самому в безликій байдужості готелю.

— От і чудово, — сказала Ліна. — Дайте мені руку. Ходімо в будинок.

Ліна показала кімнату, в якій мені належало жити, допомогла розібрати речі, провела в басейн з теплою, вируючою колючими бульбашками водою. Басейн був затемнений гілками дерев, що майже зімкнулися над ним.

Потім вона відвела мене на плоский дах будинку, де розташувався її галасливий зоопарк — смугасті балакучі цвіркуни, шестикрилі птахи, сині рибки, що дрімали в квітах, і звичайнісінька для мене, але украй поцінована тут земна кішка. Кішка не звернула на мене жодної уваги, і Ліна сказала:

— А я була впевнена, що вона зрадіє. Навіть образливо.

Ліна залишалася зі мною до самого вечора, і я мало кого бачив, окрім неї. Іноді Ліна просила вибачення і втікала. Я казав: «У вас же, напевно, багато справ. Не звертайте на мене уваги». Але як тільки я залишався один, поверталося обтяжливе відчуття самотності, фізичної незручності і туги. Я підходив до полиць з книгами, витягував якусь з них і тут-таки клав на місце, виходив у сад, і повертався знову в будинок, і весь час прислухався до звуку її кроків. Ліна прибігала, дотикалася мене кінчиками пальців і питала: