Розділ VI

І полковник пригадав, як одного разу, коли він іще командував взводом, і стояла сльота, як завжди в ті нескінченні зими чи, в кожному разі, під час усіх парадів або військових оглядів, — д'Аннрпнціо, в чорній пов'язці на вибитому оці, з обличчям білявим, ніби черево в камбали, виставленої на ринку, і з таким виглядом, наче він уже два дні неживий, кричав їм: «Moriro non è basta!»[12],— і полковник, що був тоді лейтенантом, подумав: «Якого дідька ще їм треба від нас?»

Він слухав промову і в кінці, коли підполковник д'Аннунціо, письменник і патентований національний герой, якщо вже доконче потрібні герої, — а полковник у героїв не вірив, — попросив хвилину помовчати в пам'ять славних загиблих, то лейтенант покірливо виструнчився. Та його взвод, що слухав промову,— тоді не було гучномовців, а вітер відносив убік слова оратора, — як тільки запало мовчання на честь славних загиблих, одностайно й розкотисто ревнув: «Evviva d’Annunzio!»[13]

Д'Аннунціо не раз промовляв до них після перемог і перед поразками, тож солдати знали, що їм кричати, коли оратор робить паузу.

Полковник, який тоді був лейтенантом і любив свій взвод, гукнув і собі, наче скомандував: ««Evviva d’Annunzio!»,— тим самим приєднуючись до тих, хто не чув промови, і намагаючись скромно, як і належить лейтенантові (якщо тільки йдеться не про захист безнадійної позиції або не про ініціативу в бою), поділити з ними провину.

А ось тепер човен пропливає повз будинок, де цей старий гріховода жив зі своєю великою актрисою, сумною і не такою вже й коханою, і полковник пригадує її прегарні руки й на диво мінливе обличчя,— воно не було вродливим, зате вміло передати всю любов, усю велич, усі радощі й болі на світі, — пригадує, як легенький помах її руки краяв йому серце, і думає: «Господи, вони ж обоє давно померли, а я навіть не знаю, де їх поховали. Та я щиро сподіваюся, що в цьому домі вони пережили й щасливі хвилини».

— Джексоне,— сказав він. — Ота маленька вілла колись належала Габрієле д'Аннунціо. Він був видатний письменник.

— Так точно, пане полковнику, — відповів Джексон.— Спасибі, що сказали. Я ніколи й не чув про такого.

— Я потім скажу вам, щ? він написав, коли захочете його почитати. Є кілька англійських перекладів.

— Спасибі, пане полковнику,— відповів Джексон.— Залюбки почитаю, якщо буде час. Будиночок нічогенький. Як, ви сказали, його прізвище?

— Д'Аннунціо,— сказав полковник. — Письменник.

І додав подумки, не бажаючи бентежити Джексона, якого він сьогодні вже не раз заганяв на слизьке: письменник, поет, національний герой, фашистський фразер, егоїст і співець смерті, авіатор, полководець, учасник першої атаки торпедних катерів, підполковник піхотних військ, що не вмів як слід командувати ротою, ба навіть взводом, талановитий, чудовий письменник, якого ми шануємо, автор «Notturno»[14] і падло.

Поблизу Санта-Марія-дель-Джільйо схрещувалися два канали, а трохи далі виднів дерев'яний причал «Грітті».

— Ось і готель, у якому ми зупинимось, Джексоне. Полковник показав на невеликий рожевий триповерховий палац — колись він був філіалом «Гранд-отелю», а тепер відділився й став дуже добрим готелем. У місті, де стільки чудових готелів, це, мабуть, найкращий, якщо ви не любите, коли біля вас хтось крутиться й надокучає надмірною запобігливістю.

— А тут, Здається, непогано, — озвався Джексон.

— Таки непогано.

Човен стрілою підлетів до причалу. «Кожен його рух, — думав полковник,— це подвиг спрацьованого механізму. Тепер уже нема таких бойових коней, як славнозвісний Мандрівник або як Лізетта генерала Марбо, що воювала під Ейлау. Тепер ми шануємо витривалість спрацьованих важелів, які ніяк не хочуть ламатися, і головок циліндрів, які не виходять з ладу, хоч давно вже заслужили це право.

— Пристали, пане полковнику,— сказав Джексон.

— Авжеж, що пристали. Вистрибуйте, а я розрахуюся з цим чолов'ягою.

Він повернувся до човняра.

— З мене три тисячі п'ятсот, еге ж?