Розділ VI

— Чого ж? — сказав полковник. — Вважайте, що мотор уже ваш.

— Ви не жартуєте?

— Нащо! Правда, головою ручитись не буду. Але зроблю все, що зможу. У вас багато дітей?

— Шестеро. Двоє хлопців і четверо дівчат.

— Мабуть, ви не дуже-то вірили в фашизм. Усього шестеро!

— Так, я справді не вірив.

— А хоч би й вірили, то що такого? Можете не запевняти, — сказав полковник. — Думаєте, що я б мав злість на вас за це?

«Це ми проїхали найгіршу частину каналу — від П'яццале Рома до Ка'Фоскарі, але й тут гарно»,— думав полковник.

Хіба-таки скрізь мають стояти палаци та церкви. Звісно, й тут непогано! Полковник подивився праворуч — на штирборт, поправив він себе. Адже ми на судні!

Вони проминули довгий, низький, приємної архітектури будинок. Поруч стояла тратторія.

«Отут би мені жити! Пенсії цілком вистачить. Звичайно, не в «Грітті-паласі». Найняти б кімнатку в такому будинку, як оцей, дивитися щодня на припливи й відпливи та милуватися човнами. Вранці читати, потім гуляти до обіду, заходити в Academia поглянути на Тінторетто і в Scuola San Rocco, їсти в добрих дешевих рестораціях за базаром, а вечерю хазяйка сама готувала б.

Обідати краще не вдома, щоб потім можна було прогулятись. У цьому місті так гарно гуляти. Мабуть, ліпше, ніж будь-де. Куди не підеш, скрізь приємно. Я міг би його ще більше вивчити, і воно стало б зовсім моє.

Яка заплутана ця Венеція — шукати тут те чи те місце куди цікавіше, ніж розгадувати кросворди. Так, мало чим можемо ми похвалитися,— а от її, слава богу, не бомбували. Ну, й ті — треба віддати їм належне — теж пошанували її.

Господи, як я люблю це місто, — думав він.— Я радий, що допомагав її захищати, коли був іще шмаркачем, і мову погано знав, і навіть не бачив її як слід до того ясного зимового дня, коли ходив у тил перев'язати легеньку рану і раптом побачив, як вона виринає з моря.

Хай йому біс! — думав він. — А ми непогано билися там, біля перехрестя!

Шкода, що не можна перевоювати з початку ту війну. З моїм досвідом і з тим, що у нас тепер є. Але і в них тепер усього не менше, а труднощі — ті самі, якщо нема переваги в повітрі».

Міркуючи про це, він стежив, як крутий ніс човна розтинає буру воду і спритно обминає перешкоди, — човен весь виблискував лаком та дбайливо начищеними гарними мідними оздобами.

Вони пройшли під білим мостом і під іще не закінченим дерев'яним. Червоний міст зостався праворуч, і вони проминули перший високий білий міст. За ним показався чорний міст з ажурного чавуну на каналі, що вів до Ріо-Нуово, і вони пропливли повз два стовпи, сковані ланцюгом, але поставлені далеко один від одного, — як і ми з нею, подумав полковник. Він дивився, як прибій шарпає стовпи і як глибоко в'ївся ланцюг відтоді, як він уперше побачив їх. Неначе ми, думав він. Це пам'ятник нам. Скільки ж їх стоїть по каналах цього міста!

Вони пливли поволі, поки не дісталися до величезного ліхтаря, праворуч входу до Великого каналу. Тут мотор надсадно задеренчав і трохи прискорив хід.

Далі вони попливли уздовж будинку Академії, поміж палями, і мало не зіткнулися з чорним дизелем, навантаженим ущерть довгими поліняками, що призначалися для опалення вогких будинків морського міста.