Розділ VI

— Авжеж, ми не підведемо вельмишановного Паччарді! Краще один день побути левом, аніж усе життя ягням.

— Краще померти стоячи, ніж жити на колінах,— додав полковник. — Але частенько доводиться й на череві плазувати, коли хочеш лишитися живим.

— Це що за балачки, полковнику!

— Ми їх голими руками подушимо! — провадив полковник. — На ранок устане мільйон захисників вітчизни!

— А хто ж їм дасть зброю?

— Про це подбають. Це лиш початок великого плану.

Зайшов шофер. Полковник похопився, що він забув стежити за дверима, поки балакав з барменом. Він завжди сердився на себе, коли забував про пильність.

— Чого ви там стільки длубались, Джексоне? Хочете випити?

— Ні, пане полковнику, спасибі.

«Бісів святенник! — подумав полковник. — Та чого це я в'ївся на нього?..»

— Зараз поїдемо, — сказав він.— Я тут трохи вчився в свого приятеля говорити по-італійському.

Він озирнувся на міланських спекулянтів, та вони вже пішли.

«Який повільний я стаю, — подумав він. — Гляди, ще хтось колись застукає. Можливо, навіть вельмишановний Паччарді».

— Скільки з мене? — спитав він коротко.

Бармен сказав і глянув на нього своїми розумними очима: вони вже не сміялись, хоч у кутиках не зникли ще веселі зморшки. «У нього, певно, все гаразд,— подумав бармен.— Дай йому боже, чи хто там іще, щоб з ним не сталося біди!»

— Бувайте, полковнику, — промовив він.

— Чао,— сказав полковник.— Джексоне, ми спустимось естакадою й поїдемо на північ, де пришвартовані моторні човни. Ось і носій з нашими валізами. Хай він несе їх і далі — тут такий порядок.

— Слухаю, пане полковнику,— промимрив Джексон. Не озираючись, вони вийшли з бару.

На imbarcadero[9] полковник заплатив носієві і пошукав очима знайомого човняра.

Він не впізнав його, та човняр гукнув: